“… і сходились туди піші з усіх міст… і зійшлися до Нього” (Мк.6:33),— це в пустелю Віфсаїдську, де сталось чудесне насичення п’яти тисяч п’ятьма хлібами і двома рибами. Що ж вабило народ до Господа? Співчуття до Божественного. Божество Господа, приховане під покровом людської природи, являє себе у слові, ділі, погляді і у всьому, що видно було у Господі. Прояви Божества побуджували приховане у серці відчуття Божества і через нього притягували до Господа. Втримати такі порухи ніхто не владний, не тільки хтось сторонній, але і той, хто це відчуває, тому що воно глибше і сильніше усіх інших порухів. Це саме Божественне, що проявлялось пізніше Спасителем, притягувало до Нього людей із різних народів, що під небом. Це ж відбувалось у всій історії Церкви і відбувається донині. Малий слід Божественного притягує до себе. Який же висновок можна зробити із цього всезагального і постійного досвіду прагнень нашого духа до Божественного? Те, що є надприродне, є і Божество, джерело його. Це прагнення лежить в основі нашого духа і складає його природу, як це може кожен бачити із розумових, естетичних і діяльних турбот наших. Але в природі не може бути брехні і обману; відповідно, немає їх і в цьому прагненні до Божества. Звідси можна зробити висновок, що Бог і Божественне існує, і що натуралісти, які відкидають надприродне, ідуть проти природи людського духа.

За книгою: Феофан Затворник, свят. Мысли на каждый день года по церковным чтениям из Слова Божия.- Москва: “Правило веры”, 1995.

Підготував Назарій Лозинський