Під час страшної загрози самому іс­нуванню українського народу, як окремої нації, під час жорстокої унії загорівся в Україні ще один блискучий світильник невгасимий, який тоді ясно горів і сві­тив на всю Західну Україну, — це був преподобний Іов Желізо. Жив і працював він у страшний і жорстокий час го­нінь на український народ від католиків та їхніх помічників уніатів, і він твердо й безбоязно боронив православну віру проти всяких наскоків уніатів, і цим прославився на всю Україну, а особливо на всю Волинь і Галичину. Усе своє дов­ге життя (1551-1651рр.) Іов горів і світив, як блискуча невгасима лампада Православ’я всього українського народу.

Іов — це головно ревний молитвеник за весь український народ, щоб Гос­подь зберіг йому цілим його найбіль­ший скарб — Віру Українську, Віру Пра­вославну, а підступну унію показав лю­дям в її правдивій чорній істоті — і зни­щив. Акафіст Преподобному Іову прав­диво зве його “адамантом Православія”, — він беріг його чистоту, боронив його усе довге життя своє (жив сто літ) смі­ло й відкрито.

Преподобний Іов був у близьких сто­сунках зі скалою Української Віри, Свя­того Православ’я, з князем Костянтином Острозьким і Дубинським. Коли року 1596 весь Берестейський Собор, за почином князя Костянтина, голосно крикнув на всю Україну: “Протестуємо проти несправедливої унії! Даємо обіт Віри, совісти й чести, за себе й за на­ших потомків, не слухатися цих засудже­них соборним приговором відступників-уніатів!”— то цей крик ясно почув Пре­подобний Іов (йому було тоді 45 років), сприйняв його, як непорушну присягу “своєї совісти й чести”, сприйняв усією чистою душею своєю, і все життя належ­но виконував цю присягу, і передав її і потомкам своїм, а в тому й нам, — як заповідь Господню.

Був це ревний молитвеник, голосний оборонець Української Віри батьків своїх; був це чеснотний чернець, який вірно й самовіддано служив Господеві. Афанасій Берестейський боровся проти уніатів усією своєю істотою, боровся нервово, забуваючи про все. Іов же, навпаки, був мовчальник, показував непорушну ве­лич Православної Віри самим чеснотним життям своїм та поступованням, — він світив таким сильним Православ’ям, що унія гасла перед ним, як гасне темрява перед світлом.

Іов — чернець Угорницького монастиря

Іван Желізо народився в Галичині на Покутті, десь біля 1551 року[1]. Наро­дився на Станиславівщині в православній родині, яка свято берегла свою батьків­ську віру св. Князя Володимира, віру православну. Маленький Іван зростав у чеснотному оточенні, у пошані до Гос­пода і його віри православної. З малих літ у дитини помічався нахил до релігій­ного життя.

Дитина, певне, не раз бувала на прощах у своїм близькім монастирі, і рано бачила глибоку радість православних монастирів і їх небесну красу служіння Богові. І дитина рано забажала віддатися Господові цілком, і вступити в монастир.

Тільки десять років мала дитина, ко­ли вступила в Угорницький монастир по­слушником, і його там прийняли з любо­в’ю. Чому так рано дитина вступила до монастиря, нема відомостей, — можли­во, що батьки його разом померли, а мо­же їх татари захопили в полон або вби­ли, що тоді бувало нерідко. Це був десь 1561 рік. Це Господь захотів, щоб Іов Желізо віддався на службу Йому ще з дитячих років. Беручи це на увагу, ста­не ясним, чому малий монашок вибрав собі ім’я Іова Многострадального.

Угорницький Спаський монастир, здається, тоді тільки повстав, але мож­ливо, що він існував уже й до того. Монастир був Товмацького повіту біля Отинії, десь над Дністром, у Карпатах. Не виключено, що тут недалеко було й рід­не село Івана Желізо, яке він так рано покинув. У цьому монастирі малий Іван бував, певне, не раз зі своїми батьками.

Малого хлопця віддали в науку до екклесіарха (монаха-ключаря, що відав порядком Богослужб), і під ним він був два роки. Молоденький монашок був ти­хий і пильний, дуже добре вчився, та все мовчав і мовчав. І все пильнував усім послужити й усім догодити.

А в 12 літ, десь року 1563, молодий послушник Іван став проситися постриг­ти його в монахи. Бажання небуденне для малого, але його сповнили, і Іван став Іовом. Чому власне назвали Іовом? Це слово староєврейське, і Словник 1627 р. Памви Беринди пояснює його так: “Тверд, любяй Бога, або боліючий, або вздихаючий, терпячий неупріязні”. Можливо, що молодий монашок уже перед тим багато натерпів­ся, пізнав горе, тому й назвали його Іовом. У всякому разі Іов усе життя своє не забував значення цього глибокого слова, і був справді твердий у своїй Православній Вірі та любив Бога. Ніко­ли не забував він і свого многостраждального біблійного праотця Іова, що твердо беріг Віру в Бога, не зважаючи на жодні терпіння.

Іов був дуже чеснотним монахом, був “як Ангел”, каже його життєписець. Монаші обов’язки виконував пильно,— був слухняний, смиренний і повний мовчальник. Усі його любили, бо Іов усім сми­ренно корився. І ревно навчався Святого Письма, і читав книжки, які міг дістати.

Коли Іов досяг повноліття, то його висвятили в диякони, а пізніше і в ієреї, і він став ієромонахом. Тепер священичі обов’язки та сам священичий сан ще більше споважнили Іова, — він пиль­нує жити чистим монашим життям. І слава про молодого чеснотного монаха стала ширитися по Галичині.

Іов від юнацьких літ був аскетом: су­воро постив і любив багато молитися. А тепер віддавався цьому весь. Бути справді з Господом стало ціллю життя Іова.

А десь року 1581, коли Іову спов­нилось 30 років, він постригся в “великий Ангельський образ”, — прийняв схиму, став схиієромонахом. При прий­нятті схими знову міняється ім’я, і Іов став Іоаном, як звався він до монашества. Це рідкісний випадок, щоб моло­дий монах відважився стати схимона­хом чи ієросхимонахом, бо такий без крайньої потреби не може кидати свого помешкання, — зобов’язаний не виходити з келії.

Схиму прийняв Іов на пам’ять Івана Предтечі, тому пильнував і наслідувати йому в усьому, — суворо постив, просто одягався, любив самотність і довгу мо­литву. Можливо, схиму прийняв він 24-го червня, на день Івана Предтечі.

Прийнявши “великий Серафимський образ” (схиму), ієросхимонах Іван ще побільшив свої християнські й аскетич­ні подвиги та поглибив своє чеснотне життя. І чутки про суворе чеснотне жит­тя Івана покотилися по всіх Карпатах, по всій Галичині.

Угорницький монастир спочатку роз­вивався дуже повільно, але трохи пізніше він добре розрісся, а це тому, що ігуме­ном його став знаменитий Іов Княгиницький (†1621). Дідич Адам Балабан силь­но просив Княгиницького: “Єсть у моїй маєтності церковця мала святого Архистратига Михаїла. Я тебе задовольню всім, що потрібне, тільки спасайся й мо­ли Бога за нас. А коли захочеш приймати й братів однодушних, то я з дружиною своєю дамо вам потрібне, бо хочу мати в своїй маєтності богомольця й монастиря”… І Іов Княгиницький пішов до Угорник, “і почав там жити скитським життям, а незабаром стали приходити до нього багато-хто з монахів та світ­ських, хто хотів з ним жити та спасати душу свою.”

Безумовно, чеснотний схимонах, тро­хи пізніше засновник славного Скиту Манявського, що був недалеко від Угорник, ще застав Іова Желізо в Угорниках, і Іов мав змогу виховуватися у високоосвіче­ного ігумена Княгиницького. Сюди ж, до Угорник, приходив з Афону і славний борець проти унії, Іван Вишенський, приятель Княгиницького. І ці три вели­кі мужі, завзяті борці проти унії, мали нагоду обмірковувати способи бороть­би проти неї.

Іов — ігумен Дубинського монастиря

Слава про гарячого молитвеника та твердого православного о. Іова доко­тилася й до князя Острозького й Дубинського Костянтина. У його Дубні, у Дубинському Хрестовоздвиженському монастирі на острові дуже потрібний був ос­вічений провідник, який сильніше по­провадив би братію Христовою доро­гою.

І князь Костянтин звернувся до ігу­мена Угорницького монастиря відпусти­ти до Дубна Іова для керівництва монастирем, “щоб показати зразок монаших подвигів братії Дубинського монастиря серед життя, повного попсування звичаїв через впливи папістів”, цебто уніатів. Угорницький Ігумен спершу не погоджувався відпустити високоосвічено­го Іова, вказуючи, що він і в Уторни­ках дуже потрібний. Але вкінці таки погодився, і поблагословив Іову відійти на нове місце служби.

І десь року 1584 Іов був обраний ігуменом Дубинського монастиря, — перед ним стелилося широке поле для більшої праці на Божій ниві, бо цей монастир був одним з великих монастирів. І 20 років Іов управляв Дубинським монастирем, навчаючи братію свою чеснотного спільножитного монашого життя, і собою показуючи їм найвищі приклади до православного подвигу. Ігумен сильно впливав на всіх, і Дубинський монастир духовно високо виріс, і став міцною фортецею Православ’я. А Польща свої переслідування Православ’я все збільшувала та ширила на всю Україну.

Дубинський Чеснохресний монастир на острові знаходився під пильним до­глядом свого патрона й фундатора кня­зя Костянтина Острозького. Ще 1547 року князь щедро наділив свій монастир, а за часу ігуменства Іова завжди не забував про нього. Так, 15 червня 1599 року князь Костянтин дав Дубинському монастиреві села Горбачин та Пантелеймонт-Климент “з ґрунтами, по­лями й городами, що лежать на сіно­жатях коло болот Горбчинських і річ­ки Іванівської, на яких лежить Вижанка й ін.”

Час Великого Посту князь Острозь­кий звичайно перебував у Дубинському монастирі. Скидав з себе світську одежу, а зодягав монашу, і цілий піст жив з монахами. Звичайно, цього часу князь давав монастиреві щедрі пожертви. Духівником його був преподобний Іов.

Ігуменування в Дубні було тяжке, бо й час був такий, але праця полегшувалась постійним заступництвом кн. Острозь­кого.

Прийшов страшний 1596 рік з йо­го ще страшнішою нечуваною зрадою, — Берестейською унією. На всю Укра­їну прогремів голос Православного Со­бору і всіх кращих синів України з кня­зем Костянтином Острозьким на чолі: “Не визнаємо унії, не визнаємо тепер і на віки вічні, бо це зрада Україні”… Уся Україна, усі українські православні монастирі серцем і душею сприйняли на­каз свого Собору, і при унії була тіль­ки купка відступників.

І Іов перетворився в правдиве Желізо Православ’я, і став ревно навчати, як берегти й боронити Православну Віру. Він виголошував проповіді та слова, і скрізь і завжди він кликав “берегти свою совість та честь”, і відкидати підступну унію, не чинити Україні зради, бо вона й без того знеможена від поляків…

Як розповідає біограф о. Досифей, преподобний Іов Желізо “більше 20 ро­ків добре керував ченцями з Неба даним йому розумом, скромністю та частим навчанням, а найбільше своїм власним добрим прикладом подвигів та праці”. Єзуїти з уніатами з усіх сторін нападали на Дубинський монастир, о. Желізо вмів підбиватися.

Але ті, хто творив унію: фанатик ко­роль Сигизмунд III, польська влада, єзу­їти та ксьондзи разом з панами-дідичами, усі разом накинулися найперше на монастирі, як фортеці Православ’я та ук­раїнської культури, щоб їх захопити й передати уніатам. Робити це ґвалтом не завжди було зручно, тому пішли в рух єзуїти та їхня розкладова тактика, щоб пома­лу всіх загнати в унію, а потім у католиц­тво, а вкінці — усіх поробити поляками. І тоді кінець Русі!

І пішла настирлива єзуїтська праця, а всім православним українцям не було життя. Україна стогнала від католицько-уніатських переслідувань…

А Іов Желізо з Дубинським монастирем стояв як залізо, і всім світив, як провідний світильник. Злоба уніатів не знала меж, — вони вривалися в Дубинський монастир з усіх сторін, але ще живий був князь Костянтин Острозь­кий зі своїм численним козацьким вій­ськом, якого боявся навіть польський король, а тому Дубинського монастиря уніати захопити ніяк не могли.

А слава про залізного оборонця Ук­раїнської Віри проти унії все росла та росла, і ширилась не тільки по всій Волині, але й по всій Україні. І всі раді­ли, що Милосердний Господь послав Ук­раїні стовпа й скелю Православної Віри, а уніати кипіли злобою. До Дубинсько­го монастиря приходили й приїздили православні зо всіх сторін порадитися, як боронитися проти зрадливої унії, приїздили часом з найдальших країв. І всіх Ігумен Іов підтримував на дусі, усім давав поради міцно боротися проти унії, міцно стояти за Єдину, Святу, Собор­ну й Апостольську Віру України — Ві­ру Православну.

Преподобний Іов добре розумів, що для корисної боротьби з латинниками та уніатами найбільше потрібна належна освіта. І він, бувши ігуменом Дубинського монастиря, завжди пильнував, щоб у монастирі були потрібні книжки. А того часу їх можна було мати тільки рукописні.

І ось ігумен Іов заклав у монастирі гурток письменних ченців і дав їм пере­писувати книжки не тільки для своєї по­треби, але й для поширення по інших монастирях. Для свого часу це була ве­лика культурна робота.

Іов Желізо, як Ігумен Дубинський, багато зробив для свого монастиря, і монастир зріс на силах. Акафіст на честь Преподобному Іову каже про це: Іов “прославив Дубинського монастиря сво­їми великими трудами” (Ікос 1), і що він “у Дубинському монастирі був на відігнання єретичних затій” (Кондак 2), цебто затій уніатських.

Ігумен Іов Желізо був близько знайомим з князем Костянтином Острозьким, був його духівником, і на нього опирався у своїй праці, як на непоборну скелю. Князь Острозький добре бачив Церкву Православну “отвсюду⁴ враги противящимися попираєму і нещадними волки без милосердія пожираєму”[2], і допомагав Українській Церкві всім, чим міг. Та 13 лютого 1608 року, у першу суботу Великого Посту благочестивий князь упокоївся в Бозі, а Дубинський монастир залишився сиротою…

Зараз по смерті князя Костянтина Острозького настало пекло на Волині. Славний історик Православної Церкви архієпископ Філарет Гумілевський по­дає: “Поки жив був князь Костянтин Ос­трозький, він, скільки міг, боронив Православ’я навіть за межами своїх воло­дінь. Але року 1608 він помер. Уніат єп. Потій, перше єпископ Володимирський, потім уніатський митрополит, по­водився з православними як кат. Єзуїти, його наставники, поводилися ще більш жорстоко. За їхньою наукою недостойний, напівбожевільний син великого батька, князь Януш Острозький став фа­натиком папізму: року 1615 — за на­мовою єзуїтів — він позбавив спадку своїх племінників, князів Костянтина й Івана, за те, що вони не погоджувалися прийняти католицтво. І ось так місто Дубно попало в пазурі єзуїтів”… А по цьому уніати силою захопили й Дубинського православного монастиря.

І з бігом часу становище православ­них усе гіршало. Українська шляхта по­кинула свій народ, — відцуралася його православної віри й прийняла католи­цтво та приставала до поляків. Ці “поляки”-перекінчики гнали український на­род в унію ще сильніше, як правдиві по­ляки. Часто бувало, що коли наші селя­ни не хотіли приймати унії, то їхню цер­кву передавали в оренду євреям, а ті по­датками таки змушували їх до унії.

На Волині, ховаючись від уніатів, повставала навіть таємна підземна пра­вославна церква, бо відкрито молитись православному не було де…

Через тяжкі утиски католиків та уніатів Іов Желізо змушений був відійти з Дубинського монастиря. Життєписець Досифей подає, ніби о.Желізо пішов з Дубинського монастиря, нікому нічого не сказавши. Це твердження неясне. Ко­стянтин Острозький ще з 1592 року одержав від короля Сигізмунда III пра­во патронату на Волині, знав монастирі добре, і може це він піддав думку о. Желізу дати належний устрій і новозаснованому Почаївському монастиреві. Сам же о. Іов хотів перейти до цього монастиря, як спокійнішого.

Наступником ігумена Іова в Дубні став ієромонах Віталій.

Можна припускати, що Анна Гойська, фундаторка Почаївського монастиря, а з нею може й князь К. Острозький вмо­вили о. Іова Желізо перейти на ігу­менство до нового Почаївського монастиря. Ігумен погодився, і десь незаба­ром по році 1597 перейшов до Почаєва, і став першим його ігуменом. У всякому разі історія не знає жодного ін­шого ігумена в Почаєві перед Іовом.

Іова, певне, здавна вже тягнув до се­бе монастир Почаївський, де він міг мо­литися спокійніше, бо там були навіть печери для самітного життя.

А Почаївський монастир тоді вже скрізь був відомий, а особливо через свою чудотворну ікону Божої Матері, що принесена до нього 1597 року, від якої розпочалися славні чуда.

Дубинський монастир позостався без свого довголітнього Ігумена. Але монастир набрався від Іова сталевого поряд­ку, і напади вовків належно відбивав.

 ^{Іов Желізо в Почаївському монастирі}

Іов мріяв пожити в Почаївському монастирі хоч спочатку спокійно, згадати за­тишний Угорницький монастир і цілком віддатися молитвам до Господа. Ще з 1597 року він мріяв про Почаїв­ський монастир, уже тоді “світлістю чудес премногих сіяючого”, коли туди була перенесена чудотворна ікона Божої Матері, Іов оселився на Почаївській горі, вибравши собі відповідну печеру. Тут можна було молитися на самоті. Усі Іова добре вже знали, і прийняли його в Почаєві з радістю.

Та недовго міг Іов Желізо заживати спокою в своїй печері на Горі, яку він уже полюбив, — братія обрали його не­забаром на свого ігумена, а Анна Гойська сильно його про це просила. І хоч як відмовлявся Іов, а проте вкінці змушений був погодитися, — і став ігуме­ном Почаївським, де сяяла своїми чудами Божа Мати. І відтепер Іов віддався їй всією душею, як найріднішій Матері своїй.

Хто були ігуменами до о. Іова Желізо, не знаємо. І чи були вони, трудно про це твердити. Думаю, що до Іова монахи в Почаєві жили “скитським”, цебто самот­нім життям, і ще монастир упорядкова­ним не був. І власне завданням о. Іова й було запровадити в Почаївському монастирі “спільножитний” монаший Ус­тав. У фундації Анни Гойської 1597 року ясно говориться, що вона засновує новий монастир, а значить — до Іова ігумена не було взагалі.

І вже позостався Іов у Почаєві все дальше своє життя, аж до смерті (у 1651 р.). Пробув Желізо у цьому монастирі майже 50 років, і зробив тут надзви­чайно багато, — це він поставив цей монастир на тверді ноги, це він його вже належно зорганізував за спільножитним Уставом. Іов запровадив у Почаєві правдиве спільножитне монаше життя, і Почаївський монастир став сяяти на всю Волинь своїм чеснотним життям, а Іов заслужив собі правдиву назву — Поча­ївський.

А праця була велика й тяжка, і що далі, то ставала все тяжчою. Монастир кругом був оточений католиками, які все намагалися затягнути його в унію. Ка­толики й уніати безперестанно зазіхали на Почаївський монастир, і все чинили йому прикрощі та підступи, а то й збройно нападали на нього та на його маєтки. Але Почаївський ігумен Желізо сильно й мужньо, боронив свій монастир та віру України, віру православ­ну. І що сильніше й жорстокіше уніати нападали, то твердіше стояв на сторожі монастиря Іов Желізо.

На цей час повмирали вже всі право­славні єпископи, а вибрати нових поль­ська влада, що силою заводила унію, не дозволяла: приймайте унію, й будете ма­ти єпископів. Тоді славний гетьман Пет­ро Конашевич-Сагайдачний упросив Па­тріарха  Єрусалимського   Феофана, що переїздив через Україну, висвятити Ук­раїні Митрополита та п’ятьох єпископів. І Патріарх зробив це   1620   року, і Українська Церква ожила. Поляки й уніати горіли злобою, але нічого вдіяти не змогли, бо тоді ж козаки присягнули зброєю боронити свою віру проти на­скоків уніатів.

Року 1628 нововисвячений митро­полит Іов Борецький скликав у Києві черговий Всеукраїнський Собор на 15 серпня. З’їхалася вся Україна, і всі одноголосно осудили уніатів, як відступни­ків і зрадників і віри, і України, і всі постановили: “Твердо стояти в право­славній східній вірі, і не думати про відступлення в унію, і під присягою клянемося не відступати від Православ’я, і закликаємо до того весь православний народ!”… На цьому Соборі був і Почаївський ігумен, і під зверненням 16 серп­ня 1628 року до всієї України підпи­сався “Ієромонахъ Іоаннъ Жел¼зо, Ігу­менъ Почаевскій, власною рукою”.

Київський Всеукраїнський Собор сильно підняв духа всієї України: міцно стояти при українській вірі, вірі право­славній, а унію поборювати, як зраду й відступництво.

А вороги й уніати лютували. Року 1623 19 червня сусід монастиря, поль­ський пан Андрій Фірлей, каштелян Белзький, сам лютеранин (перекінчик з православних), з намови єзуїтів, наїхав на Почаївський монастир зі своїми гайдуками, й пограбував його, що тільки можна було забрати. Забрав навіть чу­дотворну ікону Божої Матері, цебто са­му душу монастиря, і перевіз її у своє мі­стечко Козин, до свого замку. Але Іов не впав на дусі, і почав шукати в Польщі правди. Це був найтяжчий йому час: він душею своєю зрісся з чудотворною іко­ною, вона одна стала йому провідною зорею і в житті, і в праці, — і її забра­ли…

Кинувся Іов до суду, але там для неуніатів права ніколи не було. Та засту­пилася за православних Сама Божа Ма­ти, — Вона тяжко покарала жінку Ан­дрія Фірлея, що, як лютеранка, сміялася з Ікони: “напав на неї злий дух, який во­лодів нею довгий час”. І по 18-ти роках Фірлеї повернули ікону року 1641. То був для Іова страшний час випробову­вання: чудотворна ікона була в лютеран­ському полоні 18 років, а Іов Желізо рвав цим своє серце й душу… Хто міг таке витримати? Тільки Іов Желізо, що не­впинно всіх підбадьорював: Бог правду бачить, і тяжко покарає відступників…

А року 1647 найвищий Люблінський Трибунал — уже пахло Хмельнич­чиною — таки наказав Фірлеям поверну­ти все награбоване… Почаївська Мати Божа вислухала моління Свого вірного слуги, — ігумена Іова! Андрій Фірлей — він уже був воєводою Сандомирським — змушений був дещо повернути, але всьо­го награбованого таки не віддав.

Але Іов діждався і кращих часів. Не­далеко від Почаєва проживала благоче­стива родина, — Федір і Єва Домашевські. Ігумен Іов напевне добре з ними знався, бо вони багато давали пожертв на Почаївський монастир. А пізніше Іов вмовив їх поширити, малого мана­стиря, і року 1649-го вони поставили своїм коштом мурованого Собора на честь Пресвятої Тройці. Звичайно, у цьо­му була велика заслуга й самого Іова, і повстав величний Собор, як окраса всієї Волині. І це в той час, коли так лютува­ла унія, — Почаївський манастир був для неї найбільшою перепоною. Це тому, що вже вся Україна, під проводом Богдана Хмельницького, повстала проти унії, то­му ніхто не насмілився перешкодити праці Федора Домашевського.

Ігумен Іов мав під своїм доглядом, — за звичаєм часу, — малі манастирі та церковці, — був їх “дозорцею”.

Року 1646-го дідичка сусіднього міста Загаєць Ірина Ярмолинська задумала поставити в себе православного манасти­ря. Духовником її був Ігумен Іов, — і він багато допоміг, щоб у Загайцях таки

повстав манастир. Заповіт Ірини Ярмо-линської про це 1646-го року підписав, як свідок, і Іов Желізо.¹⁷

 Чеснотне життя Іова Почаївського

Іов Желізо завжди був зразком чеснотного монашого життя, і без слів кликав увесь монастир за собою власне найкра­щими прикладами, які сам подавав. Монастир був великий, і не легко було да­вати добрий лад йому, — завжди потріб­на була невпинна праця, до всього треба було пильно доглянути. Іов був зразком трудящого монаха:  він цілий день не­впинно працював, і ніхто ніколи не бачив його без праці. Він дуже любив садок та город і цілими днями працював у них: то садив і пересаджував дерева в монастирському садку, то копав у городі, то копав рівці для води. Сам невпинно працював, і других кликав до того ж.

І аж до нашого часу позосталися старезні й височезні липи, руками Іова насаджені, позосталося й два ставки (для пійла худоби), руками його викопа­ні. Разом з монахами Іов викопав при монастирі глибоку криницю, яка так са­мо позосталася й дотепер.

А ночами Іов любив молитися. Ста­вав на коліна, і зі слізьми вичитував свій улюблений Акафіст до Божої Матері і гаряче молився, часто зі сльозами, щоб Вона, милостива Заступниця, визволила Україну і весь “руський на­род” від жорстокої унії. Особливо лю­бив Іов молитися в своїй печері, — зачи­нявся в ній, і молився на самоті без пе­решкод.

Життєлисець Іова, ієросхимонах Досифей, його улюблений учень, пише про це: “Коли б ця камінна печера мала уста, вона розповіла б нам, що Іов зачинявся в печері на день, а то й на три дні і біль­ше, а часом і на тиждень, а годувався тільки слізьми своїми. І безперервно мо­лився про добро світу, за Православну Церкву, за народ український, за те, щоб серед нього панувала віра Православна”, а не унія. Молився і плакав, і гарячі сльози рясно лилися на холодну долівку пе­чери… Бо рятунок українцям позоста­вався тільки в Бозі.

Від постійної праці та безперервного стояння на колінах усе тіло Іова вкрило­ся язвами, а часом навіть відпадало від тіла. А нога боліли й обтікали та пухли. Але вічний молільник, не зважаючи на це, ревно молився, і благав Почаївську Опі­кунку оборонити український народ від уніатських підступів та жорстокостей.

Іов був глибокий мовчальник. Ніхто ніколи не чув від нього непотрібного слова. Усією душею любив Ісусову мо­литву, і дуже часто проказував її: “Гос­поди, Ісусе Христе, Сину Божий, поми­луй нас!” Часто це була його відповідь там, де треба було дати гострішу.

Іов був щедрий і многомилостивий, і допомагав кожному, хто до нього про що звертався. А бідноти було тоді багато, і Іов заспокоював, кого міг і чим міг.

Родина дідичів Жабокрицьких не раз допомагала Почаївському монастиреві. Але в 40-х роках XVII століття Жабокрицькі зовсім збідніли, і ігумен Іов прий­няв їх з трьома дітьми до Почаївського монастиря.

Одного разу довго й гаряче молився Іов Почаївський. Але встав з молитви, щоб пройтися поміж монастирськими бу­динками, і зайшов до клуні зі збіжжям. Аж бачить, якийсь чоловік незграбно вовтузиться з великим мішком пшени­ці, усе ніяк не може взяти собі на плечі. Бо затяжкий був.

Іов підійшов і тихо допоміг злодієві, щоб легше взяти мішка на плечі:

— Бери зручніше, брате, бо не доне­сеш… Я піддам тобі…

— Як треба, то бери собі, брате… Але пам’ятай про Господа…

І більше нічого, і Іов мовчить…

І злодій не витримав: кинув мішка, а сам повалився в ноги преподобному, і просив вибачити за крадіж, на яку його штовхнув нечистий…

А Іов тихо пішов у свою печеру, і мо­лився далі, просячи Пречисту рятувати всіх і допомагати бідним.

І печера була улюбленим місцем святого, — тут він завжди молився, тут він душевно відпочивав. І тут він по­клався і на свій вічний спочинок, — у ній його нетлінні мощі лежать і тепер. І Іовова печера — це святиня всеукраїн­ська.

За своє глибоке чеснотне життя Іов удостоївся навіть того, що йому одного разу явилася Божа Мати. Життєписець і учень Досифей розповідає, що він сам бачив це. “Одного разу, — пише він, — преподобний Іов молився у своїй печері. Аж ранком осяяло його світло Божої благодаті, яке сяяло дві годині безперестанно. А я, побачивши це, у великім страху впав на землю, переможений таким чудесним видінням”. І певне не раз бувало таке чудесне явлення.

Повстання Богдана Хмельницького стало 1648 року всенародним, і всі че­кали великих змін. Але наступив 1651 рік, коли преподобному Іову довелося багато перетерпіти й пережити душевно.

Берестечко знаходиться недалеко від Почаєва, над річкою Стиром, і тут у не­ділю 22-го червня 1651 року сталася велика трагедія України: в боротьбі за віру православну проти унії полягло від поляків 30 000 козацтва… В архієрейській мантії, у митрі, з Євангелієм в од­ній руці, а з освяченим мечем у другій Коринфський митрополит Іоасаф но­сився на полі, підбадьорюючи козацтво стояти за віру православну проти унії, але митрополита перейняв польський шляхтич на коні, і прошив його мечем… Це прошило  душу  і преподобному Іову, бо митрополит Іоасаф напевно зупинявся в Почаївському монастирі. І вза­галі Берестецькі бої сильно вплинули на монастир, бо він був чисто україн­ським і вірою, і своєю ідеологією. Столітній ігумен Іов нічим не міг допомогти козакам, крім як своєю гарячою молит­вою. Думаю, що свого часу славний геть­ман Богдан Хмельницький побував у Почаївському монастирі, і Іов приймав його, як оборонця Православної Віри, як ни­щителя смертоносної унії, що “була причиною всього злого в Україні”, як говорив сам Великий Богдан.

Козаки втікали з-під Берестечка, і певне багато було їх і в Почаївському монастирі, і вони запевняли всіх, що це не кінець, що Православ’я таки переможе, і козаки відімстять за зрадливу унію. І Іов Желізо глибоко в це вірив, і гаряче молився за Україну.

Іов Желізо як письменник

Преподобний Іов набув собі широ­ку богословську освіту, поважну для свого часу. Ще в Угорницькому монастирі він багато й постійно навчався, і набув собі все, що потрібне монахові. Можли­во, що він навчався і від славного о. Іова Княгиницького. Час був такий, що треба було багато знати, щоб належно боро­тися з ворогами Православної Церкви, які зі всіх сторін стікалися до неї.

У Дубинському монастирі, де Іов про­був 20 років, о. Желізо написав кілька тво­рів проти католиків, уніатів та проте­стантів, які всі разом кидалися тоді на українську віру, віру православну. Але ближче цих творів не знаємо, — во­ни зберігалися в Дубинському монастирі та видані не були.

Історик С.Соловйов розповідає в сво­їй “Історії Росії” (X т.), що ігумен Іов Же­лізо займався в Дубинському монастирі перекладом писань Свв.Отців, а також переписуванням їх. Життєписець Досифей підкреслює, як чеснотність Іова, його довге переписування потрібних книжок, чим він здобув собі пошану та розголос.

Деякі автори, пишучи про Іова, за­значають, ніби він заклав у Дубинському монастирі друкарню, — це не відпові­дає дійсності, бо в Дубні взагалі друкар­ні не було.

Так само не було друкарні і в Поча­єві, — 1618 року о. Ставровецький мав свою похідну друкарню, в якій і ви­дав своє “Зерцало богословія”. І того ж року Ставровецький виїхав у Рахманів зі своєю друкарнею.” А “Зерцало бого­словія” Київський Собор заборонив, як неправославне.

Напевно, копії зі своїх праць о. Іов Же­лізо забрав зі собою, відходячи в Поча­ївський монастир. Тут, у Почаєві, о. Же­лізо так само писав проповіді, науки, писав полемічні статті проти ворогів Православної Церкви. Писання Іова, — з широко задуманим планом та зі знан­ням справи. З усього видно, що о. Же­лізо був добрим богословом.

Одна книга Іова довго береглася в архіві Почаївського монастиря, вона називалася: “Книга блаженнаго Іова Жел¼зо, ігумена Почаевскаго, власною рукою єго писанная”. Довго цієї книжки ніхто не друкував, і тільки 1885 року її видав у Почаєві проф. Київської Духовної Академії Н.І.Петров під назвою: “Пчела Почаевская”, видав у перекладі, а не в оригіналі. У цій книзі ігумен Іов дає уривки з творів Св. Отців про Православ­ну Віру, а також десять своїх повчань проти латинян, уніатів та протестантів, разом до 80 творів. Проф. Н.Петров вважає, що ці “проповіді ігумена Желізо, хоч і не цілком самостійні, проте займають почесне місце серед полемічної літератури кінця XVI і першої половини XVII століття”.

Ця книга довгі роки зберігалася в Почаївському архіві (№127), але 1932 року була забрана до митрополичого дому у Варшаві, і там пропала.

Писав о.Іов Желізо тодішньою українською літературною мовою з домішком церковних слів. Писав просто й зрозуміло, місцями пригадуючи писання його сучасника, Івана Вишенського. На жаль, твори о.Желізо не видані в оригіналі, але із сильно виправленою мовою на церковний стиль. Це змінює о.Іова, бо він був чистим українцем і писав українською мовою.

Взагалі ж о. Желізо належить до най­більше освіченого монашого клира свого часу, до якого належали: Іван Вишенський, Іов Княгиницький, Захарій Копистенський і інші. О. Княгиницький, з Угорницького манастиря, заснував Скит Манявський, і це пов’язує з ним і о. Желізо.

Блаженне упокоєння преподобного Іова

Наближався кінець життя й трудів преподобного Іова, наближався скорим кроком. Мав уже сто років, бачив стра­шне Берестечко, але глибоко вірив, що унії прийшов кінець… Бодай на коза­цькій землі…

За тиждень до смерті, ще 21 жов­тня 1651 року Іов передрік, коли саме він помре. Та ось наступив і передбаче­ний вівторок 28 жовтня. Преподобний Ігумен побожно відслужив свою остан­ню Святу Літургію, причастився Христо­вих Таїн, і по Службі став любовно про­щатися з усією братією монастиря, ко­жному низько вклоняючись, і в кожного смиренно просячи прощення. А по цьому тихо пішов у свою бідну келію, спокій­но поклався, — і: “Господи, Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене!”…

І непомітно відійшов у вічність, щоб там упасти на коліна і ревно молитися перед Самим Господом благальною мо­литвою всієї збідованої України:

— Господи, спаси Благочестивих і ви­слухай нас!

Преподобного Іова поховали у монастирському садку, якого він насадив і пле­кав своїми руками. Це той садок, що на південь від монастиря.

Слава про чеснотне життя Почаїв­ського ігумена давно вже котилася по всій Волині, і всі його вважали ще за життя за людину Святу. Вістка про упокоєння Іова покотилася скрізь, і на його похорон зібралося безліч народу, — на­род ховав, свого улюбленого народного Святого, свого міцного оборонця про­ти унії, свого щирого богомольця, і всі ревно плакали…

І багато людей вже тоді сподобили­ся бачити, як сяяло світло з могили Свя­того.

Ще за два роки перед своєю смертю преподобний Іов вказав свого наступни­ка на ігуменстві, — ієромонаха Самуїла Добрянського. Браття по смерті Іова об­рали собі ігуменом справді о. Добрян­ського, і він керував монастирем до 1659 року.

Канонізація преподобного Іова Почаївського

Життя Преподобного Іова склав його вірний учень, ієромонах Досифей. Довгі роки Досифей виховувався під прово­дом Іова, бачив на власні очі життя йо­го, бо жив з ним. Цей опис його життя вийшов друком у Почаєві 1791 року: “Житіє Преподобного Іова Желізо”.

Ще коли 1651 року ховали тіло преподобного Іова, то багато з присутніх сподобилися бачити блискуче Сяйво, яке виходило з могили його. І пізніше люди бачили не раз це сильне сяйво, яке било з могили преподобного. На могилу приходило ба­гато народу, і почалися чудесні зцілення, і чутки про них понеслися по всій Воли­ні.

Сім років і 10 місяців пролежало тіло преподобного Іова, закопане в монастирському садку. Чуда на могилі відбувалися явно, і було їх багато. Народ великими юрбами відвідував улюблену могилу.

Цього часу, у 1659 році сталося но­ве чудо: ігумен Іов явився у сні Київському   Митрополитові   Діонисію Балабану й сказав: “Повідомляю твоє Преосвященство, що Бог призволяє, щоб ти відкрив кості мої”… Митропо­лит був здивований, але нічого не ро­бив. Тоді видіння повторилося, вимага­ючи того самого. Митрополит не знав, що почати… По цьому сталося третє видіння, і преподобний Іов нагадав про кару за бездіяльність.

Тоді Митрополит Балабан пізнав, що це не простий сон, а Божий наказ. Він узяв з собою Овруцького Архімандрита Феофана Креховецького, що був тоді в Києві, і поспішив з ним до Почаєва. А в Почаєві Митрополит пильно дослідив цю справу, і виявилося, що ще від дня упокоєння Іова при гробі чиняться чу­десні зцілення, і що місцевий народ уже почитає Іова за святого. Всі оповідання про чуда були пильно перевірені свідка­ми. Ігуменом Почаївського монастиря був тоді учень Іова, ієросхимонах Досифей.

По всьому цьому, докладно все пере­віривши, 28 серпня того ж 1659 року, у присутності Митрополита й чи­сленного духовенства, гріб ігумена Іова відкопали й відкрили, — тіло було не­тлінне.

На час відкриття гробу зібралося без­ліч народу, і вони були свідками всього, що тоді відбувалося. Як тільки відкрили гріб, навколо почулися приємні пахощі… І багато недужих одержали зці­лення того ж таки дня.

Бо славний Господь у святих Своїх!

Нетлінні мощі Іова перенесли з саду у новий собор, і поставили їх там у притворі. І чутки про чудеса пішли по всій Україні. А святкування пам’яті преподобного Іова Митрополит побла­гословив чинити 28 жовтня, у день смерті, щорічно, що й виконується аж до сьогодні.

Іов служить з ангелами

Незабаром по цьому сталося нове чу­до, яке докладно записав о.Досифей. Напередодні Свята Воздвиження Чесно­го Хреста, 13 вересня того ж 1659 року, прибула в Почаївський монастир фундаторка Троїцького Собору Єва Домашевська, і їй відвели помешкання. При ній була служниця її Анна, дівчина чеснотного характеру. Ігуменом цього часу був ієросхимонах Досифей, який тоді лежав смертельно хворий, про що усі знали.

І ось вночі на 14  вересня Єва Домашевська  почула прекрасний спів, який доносився з нового Собору Пресвя­тої Тройці, якого вона була фундатор­кою. Побачила вона і сильне незвичайне світло, що сяяло в церкві. Подумала во­на, що це почалося нічне Богослужіння, і послала свою Анну розвідати, що то ро­биться.

Прийшовши до церкви, Анна побачи­ла, що двері відчинені, а вся церква пе­реповнена незвичайним світлом. А по­серед церкви стояв преподобний Іов у блискучім пресвітлім облаченні, і читав молитву. По боках його стояли два бли­скучі Ангели…

Анна перелякалася й не могла зрушитись із місця. Але преподобний Іов сказав їй ласкаво: “Нехай Бог буде з то­бою, дівчино, — не лякайся! Піди но, і поклич сюди ігумена, ієросхимонаха Досифея”.

— Та ігумен лежать тяжко хворі, і лікар не чекає, що вони одужають, — відповіла дівчина.

Але преподобний ще раз повторив те саме, і дав дівчині для о.Досифея шов­кову хусточку, змочивши її в єлеї, — щоб недужий ігумен помазався ним.

Дівчина негайно виконала все, що їй було наказано. І як тільки смертельно хворий  ігумен Досифей  помазав своє боляще тіло присланою хусточкою з єлеєм, то відразу почув, що видужав… Переляканий ігумен відразу кинувся до церкви, але вона була замкнена на замок, І ключар (еклесіарх) якраз відкривав її. Ключар сильно здивувався, побачивши при дверях зовсім здорового ігумена, і той розповів йому, що сталося. Ігумен Досифей увійшов у церкву, і ревно помолився перед гробницею преподобного Іова, що зцілив його від смертельної недуги.

Велике й корисне заступництво святих перед Господом!

 Преподобний Іов під василіанами

Шанування преподобного Іова, чудо­творця Почаївського, почалося, як ми сказали вище, ще за його життя. Канонізація його відбулася через 8 років по його упокоєнні, 28 серпня 1659 року. І з того часу шанування мощей Преподоб­ного Іова, через чудеса його, усе зростало та поширювалось.

При печері преподобного Іова рано була побудована невелика церква, з пре­столом на честь великомучениці Варвари. З північного боку цієї церкви був вхід до печери, в якій спочивали мощі св. Іова. Церква ця називалася Печерною.

Довго Почаївський монастир міцно оборонявся проти наскоків уніатів, але в кінці 1721 року вони — через підступи, обман та насилля — таки захопили його, і в православній святині засіли уніати василіани, найбільше окатоличені серед інших уніатів. І до 1831 року Почаївський монастир перебував у тяжкому чужовірному полоні.

Уніати василіани, посівши монастир, відразу закрили печеру преподоб­ного Іова, і нікого до неї не впускали. Іов — православний український святий, а до таких уніатам нема діла. І довго мощі преподобного були “під спудом”, тобто заховані. І плакав народ, безсильний щось зробити для визволення захопленої свя­тині.

Та народ таки став сильно й голосно вимагати відкрити православну Святи­ню, яку цілком заховати василіани ніяк не могли. І вкінці вони додумалися, що мощі загально шанованого святого і для унії будуть корисні, і десь аж у 40-хх роках XVIII століття були змушені таки відкри­ти преподобного. Народ знову почав ходити до свого улюбленого святого, і знову стали чинитися зцілення від мощей. Гріб преподобного не був у поряд­ку, бо василіани за ним мало доглядали.

Справою шанування преподобного Іова нарешті зайнявся щедрий і великий меценат і новий фундатор Почаївського монастиря католик граф Микола Потоцький. Він давав василіанам на цей монастир величезні суми, — біля двох мільйонів злотих,— але працею василіан не був задоволений, бо вони монастирем мало цікавилися. І 2 листопада 1767 року граф Потоцький написав суперіорові (ігуменові) Почаївського монастиря Іпатію Білинському наказового листа, в якому доручає йому просити в папи Климента XIII канонізації й внесення в число святих преподобного Іова, ігуме­на Почаївського.

Суперіор Почаївської Лаври й генерал протоархімандрит Білинський зараз же відписав (по-польськи) і на цього листа. Він писав: “Канонізація поважаного (не пише: святого) Желізо трудна до здійснення теперішнього часу, бо Іов не був мучеником. І хоч він від місцевого єпископа, Київського Митрополита Діонисія Балабана, признаний був через чуда за святого, але в Римі на кардинальськім висіданні це пере­ціджують і перетрушують по кілька разів. А тому, дай Боже, щоб хоч через де­кілька десятиліть сталося це відкрите визнання Іова за святого угодника Бо­жого”.

Звичайно, Рим таки ніколи не визнав Іова за Святого, бо ж о. Желізо ціле життя своє боровся проти католицтва та проти унії. Тільки в нещасній Україні за силою накиненої унії могла трапитися така нісенітниця, щоб Рим зарахував до числа святих найбільшого борця проти унії…

Так пробув святий угодник Божий у невиясненому стані аж до кінця свого уніатського полону, по 1831 рік. Василіани  звичайно ховали Мощі Преподобного Іова, і не виставляли їх на при­людне шанування.

Преподобний Іов повернений православним

Історія не стояла, — у роках 1830-1831 відбулось польське повстання, і Почаївський монастир узяв у ньому відкри­ту активну участь грішми, друком маніфестів та збройно. Усе це окрема Вій­ськова Судова Комісія відкрила, і суд постановив вернути Почаївського монастиря назад до православних. І 10 жовтня 1831 року преподобний Іов позбувся свого уніатського полону. І з цього часу почалося вільне й правдиве шанування Преподобного Іова, і правдива опіка над його мощами православних монахів свого монастиря.

Перший православний єпископ Во­линський Амвросій Морев (1828-1832), оглянувши Почаївську Лавру, повідомив Святіший Синод, що мощі преподобно­го Іова спочивають у Печерській церкві, і вони зовсім цілі й нетлінні.

А 1833 року, з доручення Св.Си­ноду, відбулося врочисте відкриття мощів преподобного Іова, за єпископа Во­линського Інокентія Сельнокринова. До Почаївського монастиря приїхав і архієпископ Кам’янець-Подільський Кирил. Урочистості відкриття мощів почалися 27 серпня 1833 року, а 28 закінчилися. Два архіпастирі своїми руками відкрили гріб преподобного Іова, у при­сутності духовенства та безлічі народу, — і тіло о. Іова Желізо було нетлінне. Це була друга офіційна канонізація преподобного Іова.

Печерну церкву значно поширили (печера преподобного Іова була малень­ка), і стали щоденно служити Літургію при гробі святого. З цього при­воду Печерна церква набула свого прав­дивого значення, і за нею належно догля­дають, щоб дати повну змогу прочанам вільно молитися при гробі преподобного Іова.

Мощі преподобного Іова стали пред­метом усе більшої та ревнішої опіки цер­ковного проводу Почаївської Лаври. Василіани приховували мощі святого, як православного, тепер же вони були виставлені на загальне шанування. Народу при­ходило так багато, що з 1841 року став призначатися окремий “Гробовий ієромонах”, який безперервно знаходиться при гробі преподобного Іова, як вартовий доглядає його. Призначений був і другий ієромонах, — записувати всі чудеса, які були від мощів преподобного

Того часу, 1842 року прислала Почаївському монастиреві відома церковна добродійка, графиня Анна Олексіївна Орлова-Чесменська, мистецьку сріб­ну труну (раку) для мощей препедобного Іова. До труни додано все потрібне: малинове покривало і срібну позолочену лампаду. Труну різьбив мистець Верховців. Вага труни 3 пуди 37 фунтів і 69 золотників, а вага лампади — 4 фунти 12 лотів срібла.

На труні (раці) мистецьки вирізані такі малюнки. Зверху — преподобний Іов у мантії і в Схимі. А на боках труни дано: Божа Мати в хмарах, а перед нею молиться преподобний Іов Желізо, щоб врятувати монастир від турок і татар, попередній Собор, явлення Богородиці на скелі, Її стопа на скелі, пастух, що сподобився бачити це явлення, та китиці квітів. Та­ким чином для мощів преподобного бу­ла вже й достойна труна.

І 14 серпня 1842 року єпископ Ана­толій переклав чесні мощі преподобно­го Іова в нову раку (труну).

У 1844 році в печері над гробом преподобного Іова поставлений був роз­кішний балдахін, покритий листовим золотом. Робота А. Прокоф’єва.

А 1858 року Печерну церкву поді­лено на дві: церкву преподобного Іова та церкву Св. Великомучениці Варвари, по­ставлено і новий вирізьблений позо­лочений іконостас. Але пізніше це ви­явилось незручним для вірних, і дві цер­кви знову поєднані в одну, Іовську, вели­ку й простору.

Почаївська Лавра ніколи не припиняла своєї ревної опіки над мощами пре­подобного Іова. Пізніше над його до­мовиною поставлений був величний балдахін з білого, каварського мармуру. Зробив його (за 6000 рублів) італійський мистець Леопольд Менціоне. Балдахін високо мистецький, поставлений був у Почаєві 13 листопада 1889 року. Цей балдахін замінив попередній, по­золочений дерев’яний з 1875 року.

Року 1882 законовчитель Ніженського ліцею кн. Безбородка, магістр богослів’я прот. Андрій Хойнацький (1836-1888), сам волиняк за походженням, склав Акафіст й дві служби на честь Почаївської Божої Матері та пре­подобного Іова. Св. Синод спершу двічі відмовляв поблагословити їх (бо святий Іов — українець!), але 27 липня 1883 року таки поблагословив. Акафіст Іову складений церковнослов’янською мо­вою, душевно поетичний і переповнений описом чеснотності преподобного та згадками про тодішні історичні події.

І з цього часу стали щоденно, по Св. Лі­тургії, читати Акафіст преподобному Іову, і самі богослужіння вже були для святого пристосовані.

За нового часу встановлено тричі до року святкувати Преподобного Іова: 1. День іменин 6 (19) травня, 2. День знай­дення Мощів 28 серпня (10 вересня) і 3. День блаженного упокоєння 28 жовтня (10 листопада). На ці свята завжди збирається дуже багато народу не тільки з близьких міст, але й найдальших сто­рін.

Значення преподобного Іова в історії Української Церкви

Значення Преподобного Іова Поча­ївського в історії Української Церкви ве­личезне, — власне це він сильно оборо­няв Православ’я саме тоді, коли на нього зі всіх сторін жорстоко кидались і ка­толики, і уніати. Своїм глибоко чеснотним та праведним життям і своїми чудами по смерті ігумен Іов став широко відо­мий в народі, і всі брали з нього при­клад, і твердо стояли в Православній Вірі. Преподобний Іов був ревний і твер­дий православний, — і він сіяв скрізь по Волині й по Галичині міцну прив’язаність до Православної Віри. І що цих земель не змогли цілком захопити уніати, це ми завдячуємо головно великим впливам преподобного Іова як живо­го, так і спочилого. Він сильно стримував уніатський похід, і цим спас Україну, як православну націю.

Народ численними натовпами ходив на прощу до Почаївського монастиря, і опо­відання про чуда, які відбувались від мо­щів преподобного, розносилися не тіль­ки по всій Волині й Галичині, але й по всій Україні, а навіть і по всій Росії. І за тяжких часів уніатського гоніння це вла­сне голосна слава Іова тримала всіх при Православ’ї, це вона давала українсько­му народові бадьорого духа витримати ці гоніння до кращих часів.

Преподобний Іов був міцно пов’яза­ний з Чудотворною Іконою Божої Ма­тері, і чуда творили вони обоє, і народ так само міцно пов’язав їх. І це довго берегло Почаївський монастир в Православ’ї, і тільки 1721 року він попав у полон уніатів. Іов широко знаний в на­роді власне як твердий і безкомпромісний борець за Православ’я проти унії, а це і всіх українців робило такими ж.

Належно оцінити працю преподоб­ного Іова можна тільки на тлі тодішньо­го часу, на тлі історії, — при жорстокім гонінні на Православ’я він був крицевим прикладом стійкості для всієї України. Преподобний Іов — це чисто український святий, який усе довге трудяще життя своє міцно боронив саму душу свого на­роду, — його віру українську, віру православну.

І поки австрійський кордон не був міцний, сотні й тисячі прочан із Гали­чини ходили на поклоніння святому Іову, і це втримувало їх при своїй православ­ній вірі. Коли ж австрійський кордон зміцнів і австрійський уряд, що на про­хання уніатського проводу завжди жор­стоко винищував у себе Православ’я, спинив прощі до Почаєва, то спинився й вплив святого Іова на Галичину, вона попала в уніатський полон, і забула про свого найкращого сина, галичанина Іова Почаївського. А відірвавшись від Православ’я, галичани стали тисячами що­річно переходити в католицтво і става­ли поляками.

Бо хто зраджує своїй Вірі, той зра­джує і своїй нації.

Ігумен Почаївський Іов Желізо безконечно багато зробив і для свого монастиря, і для Волині, і для всієї України. Це він на довший час затримав полонення Православної Церкви уніатами, і на Воли­ні, і в Галичині. Крім того, своїм чеснотним життям та своїми молитвами він за­служив велику ласку в Господа Бога, і став творити численні чуда, тому Право­славна Церква зарахувала його в число своїх святих. І як Святий, Преподобний Іов міцно боронив Православну Церкву від унії і по своєму блаженному упокоєнні, і це він допоміг, що, коли 1795 р. Польща впала, то разом впала й “поль­ська віра”, унія, і вся Волинь вернулася до віри батьків своїх, до віри україн­ської, — до віри православної.

---

[1] Деякі дослідники, — за Пом’яником, що збері­гається в Почаєві, — подають, що батько Іова звався Іван, а мати Агафія, що жили вони недалеко від Коло­миї. Родина була заможна й шляхетна. Життя Іова, написане його учнем Досифеєм. подає тільки: “Родом бі от преділ Покутських, в землі Галицькой, от родителей правовірних і хри­столюбивих”. У той час прості селяни звичайно прізвищ не ма­ли, а мали їх тільки шляхтичі. Батьки Іова прізвища мали, Желізо, а це піддає думку, що вони були шляхтичі.

[2] Слова князя до передмови Біблії 1581 року.

За матеріалами: Іларіон (Огієнко), митроп. Преподобний Іов Почаївський.- Вінніпег, 1957.  

З деякими змінами і виправленнями.