Антологія невзаємності…
грудня 15, 2010  |  Автор: Назар Лозинський  |  Роздуми, Статті, Творчість

свіча1 Антологія невзаємності...Невзаємність, нещирість у почуттях завжди з роками стають напруженими і більш складними… Світ змінився, жити стало важче… дехто просто бавиться у незрозумілі ігри, які приводять до фатальних наслідків і гріха…

Він пішов і не повернувся. Вона так хотіла. Саме так і не інакше, бо його повернення має відбуватись лише за планом. Її планом. Навіть не планом, а покликом душі. Так ставалося щоразу. Вона відпочивала від його піклування, дещо надмірного, яке їй спочатку подобалося, а потім почало здаватися нав’язливим і якимсь рабовласницьким. Потім їй стало нудно. Потім вона пробувала знайти щось інше, шукаючи при цьому того, чого чомусь бракувало у всіх цих марних спробах — кохання понад усе. «Ти – моя», «я – твій». Розчарувавшись і не знайшовши ні в кому того, що було тільки з ним, вона кликала його назад. Ні, не кликала – про що це я – вона просто нагадувала про своє існування, щоб небога, часом не забув про неї. І він відгукувався. Всім серцем і душею він біг на перший її дзвінок, за першим покликом її самотньої душі. І знову все за сценарієм, слово в слово. І вона йому відповідала «Ще одного разу не буде – це останній». Та знову наступали разом на ті ж граблі, бо історія повторювалась вся до останньої крапки… чи трьох крапок…

І тепер, коли їй самотньо без його надійного міцного плеча, коли життя б’є і не морщиться, вона знову бореться зі спокусою набрати його номер, який не стерла тоді, та й взагалі не зітре. Бере до рук телефон і відкладає вбік, щоб не спокуситись. Він же ще одного разу не переживе… І ніхто не здивується, коли вона вкотре скаже: «А ми знову разом»…

Ми часто не цінуємо те, що поряд, поки не втратимо. Ми видаляємо телефонний номер, знаючи, що він назавжди залишиться в нашій пам’яті. Ми прощаємося, знаючи, що знову зустрінемось. Ми запитуємо, знаючи відповідь заздалегідь. Ми шукаємо щось нове, знаючи, що без старого не зможемо жити. Ми чекаємо, навіть коли говоримо: «Іди». Ми лаємося, кажучи собі в душі: «Ну обійми ж мене! Просто обійми…».

Жити і бути кому-небудь потрібним – це вже нагорода. Як важливо знати, що ти комусь потрібний. І що чиєсь серденько б’ється заради тебе. Любов здатна на багато див. Не відштовхуйте її…

Студент 2 курсу ЛПБА Ведміцький Володимир

Стиль : vfxdude | © 2010-2012 З благословення Високопреосвященнішого митрополита Димитрія Догори ↑