Пророчі книги у Святому Письмі Старого Завіту складають біля чверті всього Його тексту. Незважаючи на таку пропорційність, за богословським змістом їм належить центральне місце як у дохристиянській частині Біблії, Старому Завіті та і в християнській частині Біблії, Новому Завіті.
Вивчення біблійних пророків, їхнього пророцтва, вчення, життя і всього оточуючого їх світу представляло і продовжує представляти, до сих пір, великі труднощі для екзегетів старозавітного тексту. В Старому Завіті патріархам і царям, як правило, віддається більше уваги, тоді як у викладах тексту Старого Завіту біблійні пророки зображаються як череда блідих, часто навіть безликих історичних фігур, єдиним призначенням яких було проповідь пришестя Месії [8, с. 7].
В сьогоднішній час, і це слід справедливо признати, що християнські богослови, не вдаючись на їхнє конфесійне переконання, визнають, образи біблійних пророків вирисовуються перед сучасним читачем тексту Старого Завіту, як біблійні персонажі, що вражають життєвістю, їхні розповіді та вчинки повні драматизму їхньої епохи, але, попри все те, їхня історія є лише прелюдією, приготуванням до пришестя Месії.
Зараз встановити початок біблійного пророцтва є так само важко, як і є його визначення етимологічного значення, так як ми не маємо достатньо письмових даних, а той взагалі такі дані є відсутні, про перші прояви пророчої харизми в Ізраїлі. Тому у виясненні цього питання багато чого зводиться до припущень.
Пророкування, яке практикувалося стародавніми біблійними персонажами повністю нагадує те, яке використовувалося жителями Месопотамії, що не може нас дивувати [11, Р. 341].Другий факт, який слід брати до уваги є те, що перші біблійні патріархи спочатку жили між берегами річок Тигр і Євфрат, а також і та обставина, що вони довгий час кочували по територіях, які були під релігійним і культурним впливом аккадійських міст, а також немаловажним є і той факт, що кочуючи до Палестини, біблійні патріархи перебували в тісних родинних, релігійних і культурних відносинах з родиною в Месопотамії [11, Р. 341].Коли біблійні патріархи прибули і остаточно поселилися в Палестині (Ханаані) у ІІ-му тисячолітті до Р.Х., то вони так зустріли релігію і культуру, яка також була під великим впливом аккадійської релігії і культури [10, Р. 28].
Тому вони, без сумніву, запозичили вчення про посередництво, яке було встановлене між Богом і групою людей (родом) або їхнім керівником, яке вже довгий час практикувалося в Месопотамії. Крім цього, біблійні патріархи перейняли також і елементи та техніку пророкування, манери екстазу, визначення та толкування снів і т.д. [17, P. 102].
Не можна виключати, що під час перебування ізраїльтян в Єгипті, члени деяких ізраїльських класів, або окремих осіб (див. Йосиф і його родина, Мойсей, Аарон) мали контакт з релігією і культурою єгиптян, яка могла також проявлятися через писців чи місцевого священства. Не виключено є і те, що ізраїльтяни могли в цих відносинах зблизитися, або, що більше того, вони засвоїли вплив єгипетської релігії і культури з деякими політично–релігійними інтересами, деякими манерами їхнього виразу, хоча не можна сказати нічого однозначно і впевнено, але й відкидати цей факт теж не можна [17, P. 102].Більше того, беручи до уваги той факт, що самі єгиптяни брали участь у розвитку загальної ментальності оточуючих їх народів, то такий вплив на ментальність ізраїльського народу все–таки слід визнати за звершений факт і цей факт не підлягає сумніву [17, P. 102].
Ще більш однозначно ми можемо висловитися про вплив “ханаанських пророків” на окремі прояви релігії Ізраїля. Це може підтвердити той факт, що ізраїльтяни мали і використовували свідомість про пророчі форми іноземного походження, які використовувалися серед них. Візьмемо до розгляду хоча б той факт, що термін “нâбî” не був автентичним єврейському відповіднику, а походив з лінгвістичних джерел оточуючих народів. Це не було так, не тому, що була така намічена реальність, а тому, що цей термін був явно іноземного походження [17, P. 102].
Слід відмітити, що недомовки у виясненні цих питань про іноземний релігійний вплив на релігію Ізраїля, не дають пояснень і тим більше, оправдання у виясненні відношення щодо цих нових пророчих форм і виразів. Коментарії, які були породжені маніями царя Саула (1 Цар. 10, 9–13; 19, 20–4) залишаються нерозкритими, а сполучення самого дієслова “набâ”, як здається, відрізняє манію, екстаз або транс від справжнього пророцтва [19, PP. 51-52; 16, S. 46]. Напроти, в розповіді, яка описана в Чис. 11, 24–9, Мойсей хоче показати в “пророках Господніх” людей, які б мали бути проникненні Духом Божим [16, S. 46].
Феномен пророцтва, який описаний в Біблії, не піддається точному визначенню, хоча він і є постійним, але він є далеким від того, щоб завжди мати ті самі характеристики і викликати ті самі інституції. У переважній більшості пророки перебували в оточенні царя (3 Цар. 22), де вони допомагали йому в прийнятті важливих рішень у всіх сферах його діяльності і діяльності царського двору. При святилищах пророки влаштовували овації царю в день його проголошення царем (Неєм. 6, 7), виголошували пророцтва, а деякі з них проповідували народу (Єр. 28).
Пророки формували загально признану категорію (Єр. 18, 18) поведінка яких була дуже різною: їх остерігалися (Єр. 29, 26), їх переслідували або обмежували їхню діяльність (Ам. 2, 12; Єр. 18, 18), їх знищували за те, що вони критикували можновладців (3 Цар. 18, 19; 20, 35–42). Справжні пророки не були здатні на ніяке пристосування до обставин часу (3 Цар. 22). Їм докоряли за те, що вони були “пророками миру”, і вони не обіцяли царям добробуту, навіть за винагороду, не давали марних обіцянок про успіхи, добробут і мир (3 Цар. 22, 1–18; Єр. 6, 13; 14, 14; 28, 9; 29, 11; Єз. 13, 10–12.16; Мих. 3, 5). Пророк Захарія очікує часу, коли лжепророки будуть знищені ( 13, 1–16).
Двозначність вчинків біблійних пророків, якщо говорити прямо і відкрито, має зв’язок з тими самими пророками, що і в релігіях того часу, які ставали все більше і більше синкретичними, як і з багаточисельними “пророками” Ваала,яких підтримували Амврія (876–869 рр. до Р.Х. [1, c. 192],див. 3 Цар. 18, 19).
Сьогодні ми не маємо можливості говорити про пророків тільки на основі тих категоричних суджень, які були висловлювані різними дослідниками про недоліки, які існували у пророчому інституті стародавнього Близького Сходу і в Ізраїлі зокрема, хоча такі недоліки були частковими [11, P. 344]. Фактично в Ізраїлі систематично не вважали цих людей за “неправдивих пророків”, але, при цьому, було намагання фіксувати правила справжнього розпізнавання пророків і їхньої діяльності [11, P. 345](див. Повт. Зак. 13, 1–6; 18, 15–22; Єр. 28, 9).
З іншої сторони, справжні пророки були менш непокірні до всієї інституційної відданості, очевидно, що це не подобалося правителям, а, якщо ці й останні бачили в них представників обов’язку чи посади “пророка”, як про це висловлюється дослідник Th. Robinson [18, P. 43], то тут слід визнати, що справжні пророки, самі охоче включалися у виконання всієї сукупності громадських і соціальних обов’язків в Ізраїлі, при цьому слід зауважити, що це не були поодинокі випадки (див. 3 Цар. 19, 14).
Так, пророка Іллю супроводжували “сини пророків” (див. 4 Цар. 1), вони були багаточисельними біля пророка Єлисея (4 Цар. 6, 1 і дальше). Пророк Ісая мав своїх учнів (Іс. 8, 16), а пророк Єремія, крім учнів мав свого секретаря (Єр. 36, 4).
Історія самого творчого спадку, який був збережений у письмовому виді, вказує на наявність у пророків своїх учнів, які постійно перебували при своїх учителях–пророках, які зберігали, записували їхні пророцтва, а також і те, що саме учні пророків сприяли розголошенню і поширенню цих пророцтв [11, P. 345].
Пророцтво та пророчий спадок складає певну традицію, яка займає визначне місце в релігійній громаді Ізраїля, Більше того, вона стала її невід’ємною частиною, але, при цьому всьому, нею не поглиналася. Ми бачимо пророка, який виступає поряд зі священиком при помазанні царя (див. 3 Цар. 3, 32–53). В Ізраїлі: цар, священик і пророк були довший час, ніби, трьома опорами ізраїльського суспільства, які буди, деколи, достатньо різними, деколи, настільки різними , що навіть протистояли один одному, але, в основному і за звичай, так необхідні один одному [9, кол. 935].
Ми можемо констатувати, що поки існувала держава Ізраїля, в ній знаходили своє місце пророки, як пророчий інститут, який був призваний повчати і наставляти її царів. Для прикладу: Нафан, Гад, Єлисей, особливо Ісая і в деяких моментах Єремія, яким було надано право говорити чи є дії чи вчинки царя до вподоби Богу і не просто говорити, а ці вказівки пов’язувати чи це вкладається з історією спасіння, і це було основним завданням у діяльності пророків.
Тут зразу слід зауважити, що пророцтво і інститут пророків у Старому Завіті, у вузькому значенні цього слова, не були установами, які б уподібнювалися до інституту царства або священства. Господом було заповідано Ізраїлю, що він може поставляти собі царя (див. Повт. Зак. 17, 14–20), але не може поставляти собі пророка (див. Повт. Зак. 18, 14–22), так як пророцтво – повністю являється предметом обіцянки, який дарується Богом тільки Його вибором і цей вибір повністю залежить від волі Бога [9, кол. 936].
Це особливо виразно відчувається в той період, коли пророцтво переривається в Ізраїлі (див. 1 Мак. 9, 27), коли він живе в очікуванні обіцяного “Пророка” (див. 1 Мак. 5, 46; 14, 41). Виразним прикладом цього може служити проповідь св. Іоанна Хрестителя, як схвально сприймала Юдея цю проповідь і, що більше того, його сприймали за обіцяного “Пророка – Месію” (див. Мф. 3, 1–12).
Якщо, коротко, розглянути питання про виникнення “інституту пророків”, то можна констатувати, що такий інститут появився в Палестині в ХІ-му столітті до Р.Х.. Це було свого роду згромадження пророків, або “інститут пророків”, який на протязі віків проходив періоди злету і падіння, які були тісно пов’язані з процвітання або кризою чи суперечками, які виникали між колінами Ізраїля, а це було тісно пов’язано, у свою чергу, тими небезпеками, які виникали від зовнішніх або внутрішніх ворогів. Тому ми можемо констатувати, що “інститут пророків” чи “згромадження пророків” чинив опір проти всього того, що дробило націю чи поділяло народ Божий [11, P. 342].
Пророки трималися громадою при святилищах Ягве, тобто вони малу елементарну організацію, яка допускала існування свого старшого (див. 1 Сам. 19, 20), можливо вони відігравали певну роль в культі Ізраїля, особливо тоді, коли священик був наділений Богом на пророче служіння [13, P. 173].
При святилищах Ягве, пророки захоплювалися дивним і надмірним збудженням, яке виражалося на зразок того як людина, яка знаходиться сама не в собі, що виражалося через танцюючу ходу, або, навпаки, скору чи нерівномірну ходу, через просторе амплітудне покачування, через ритмічне покачування, через голосний спів, або, ревні, гучні вітання, через незрозумілі викрики, або безладною жестикуляцією, через роздягання, навіть, до гола [12, col. 301-307](див. 1 Цар. 19, 24).
Слід відзначити, що музика, яка носила ритмічний характер, готувала пророків до такого захоплення, де їй дуже часто присвоювали властивість сходження “духа”, який виходив від Ягве. Але все це було лише чисто зовнішніми ознаками “пророчої діяльності” (див. 1 Цар. 10, 5–6) і цей феномен був зрадливим. Справжній пророк, хоча і здійснював зовнішні жести “пророків”, але він основну місію виконував тільки після того як зійде на нього “Дух Господній” (див. 1 Цар. 10, 6), бо було сказано, що “будеш пророкувати з ними і станеш іншою людиною” (1 Цар. 10, 6).
Інституція пророків божих була схожою, під багатьма аспектами, до фінікійсько–ханаанських “пророчий братств”, про які ми знаходимо свідчення як у світських так і в біблійних текстах. Ця подібність була тільки зовнішньою, так як “нâбî”були Господніми пророками, вони були переконливими і внутрішньо впевненими поборниками всього того, що було ханаанським. Пророки, як “назореї” (див. Ам. 2, 11) і “рехавіти” (Єр. 35), яких також вибирав Господь, вони представляли згромадження, які підтримували і пропагували віру в єдиного Бога – Ягве і тим самим їхні прояви відрізнялися від ханаанських пророків [13, P. 173; 6, с. 177](див. 3 Цар. 18).
Еволюція пророчої інституції повинна була бути досить складною, про яку ми зараз мало знаємо через відсутність матеріалу, тому і ніякий з класичних пророків не відносився до неї. Більше того, пророк Амоса рішуче віддалявся від таких “пророчих груп” (див. Ам. 7, 14–15), хоча в то й же час захищав їхнє свідчення (див. Ам. 2, 12). А такий пророк як Нафан [12, col. 305; 6, с. 177] (див. 2 Цар 7, 12; 3 Цар. 1, 2) і Гад [11, P. 342; 6, с. 177](див. 1 Цар. 22, 5; 28, 24) були пророками, які не входили в екстатичний стан. Вони вже відігравали певну політичну роль, яка описана в “Книзі Царств” і, яка вже не була аналогічною з тією дією “пророків” з Марі або Хамат [11, P. 342; 6, с. 177].
Напорозі переходу еволюції народу Ізраїля з епохи “Суддів” до епохи “Царів” проявляється інша, більш складна особистість – пророкСамуїл. В історії ІзраїляСамуїл, був керівником охоронцем святилища, давав поради і консультації народу, його зараховували до “суддів”, тоді як біблійна традиція, в основному, в ньому бачить “пророка”, теж саме можна сказати і про пророка Ахію, (див. 3 Цар. 14, 1–6).
Дійсно, індивідуальність пророка Самуїла є першого плану, який підтримував тісні зв’язки з громадою “назореїв” (див.1 Цар. 19, 20–24), Самуїл як і “назореї” захищали віру в Єдиного Бога – Ягве, тому він має право бути зарахованим, як перший з великих пророків [11, P. 343; 5, с. 15].
При царі Соломоні (965–928 рр. до Р.Х.) [1, с. 192] засновується пророча опозиція, яка очолювалася пророком Божим Ахією з Сіло (Шіло), який готує розділення єдиного Ізраїльського царства в 928 р. до Р.Х. (3 Цар. 11, 29–39).
Виступи пророчої опозиції проходили в обох царствах Північному (Ізраїльському) і Південному (Юдейському), але більш радикальна опозиція була в Північному – Ізраїльському царстві. Слід відразу зазначити, що в одному і другому царстві пророки Божі спільно усвідомлювали єдність Божого натхнення. Вони хочуть відстояти релігійні цінності до монархічної епохи, а саме: рівноправність і справедливість, яким загрожував “інститут царства”, мир, якому загрожує поділ і незгода в єдиному вибраному народі, строгу обрядову простоту, релігійну єдність.
Пророк Ахія засуджує дім Ієровоама I-го, (922–901рр. до Р.Х.) [1, с. 192] за його релігійні ініціативи [5, с. 16](див. 3 Цар. 14, 1–19). Пророк Самей перешкоджає Ровоаму (928–911 рр. до Р.Х.) [1, с. 192] заволодіти Північним царством (3 Цар. 12, 21–24) і тим самим стверджує, що таке розділення царства є Божим повелінням (3 Цар. 12, 24), а також радить мати дружні відносини між обома царствами.
При Ієровоамі 1-му анонімний пророк проклинає жертовник в Вефілі (див. 3 Цар. 13, 11–32). А Іуй, (911–908 рр. до Р.Х.) [1, с. 192] син Ананії, об’являє кінець узурпатора Вааса (900–877 рр. до Р.Х.) [1, с. 192] (див. 3 Цар 16, 1–4. 7–13). При царі Ахаві, (869–850 рр.до Р.Х.) [1, с. 192] також анонімний пророк Божий (див. 3 Цар. 20, 13–25) пророкує йому перемогу в битві. Цими прикладами ми бачимо низку втручань Бога через Своїх пророків для налагодження релігійного і державного життя в Ізраїлі.
Пророки Божі ніколи не займали позиції пристосування, а відкрито і безбоязно проголошує волю Бога, яка не подобалася царям, як це видно на прикладі пророка Михея, сина Іемвлая (див. 3 Цар. 22, 9–28).
В цій складній політичній і релігійній обстановці відмічалося процвітання (“синів пророків”, про, що сповіщається в 4 Цар. 1 – 6), які проживали в Вефілі, Єрихоні, і Ґілґалі, де вони проживали спільно і в бідності [11, P. 343; 3, с. 23; 7, с. 34; 6. с. 164-165].
Отже, ми маємо достатньо підстав стверджувати, що ці “сини пророків” були сміливими захисниками культу Ягве, який протистояв культу Ваала [11, P. 343].Пророк Ілля, як поборник культу Ягве, також приєднується до боротьби, яку проводили “сини пророків” (див. 3 Цар. 18 – 21; 4 Цар. 1), а його спадкоємець Єлисей перебуває у постійному контакті з “синами пророків”, а також використовує їх. Хоча пророк Ілля і пророк Єлисей, здається, не вийшли з цього середовища “синів пророків”: пророк Ілля прийшов з Трансйорданії, а Єлисея взяв собі за учня, який також не мав ніякого відношення до згромадження “синів пророків”(див. 3 Цар. 19, 19–21).
Призвання пророка Ілії було здійснено для ствердження виключно культу Ягве і моралі старців, так як насувалася реальна загроза наступаючої натуралістичної релігії, яка стала посилюватися в Ханаані з релігійною політикою Мелкартатирянина [6, с. 165] (Мелкарт з Тиру в Ханаані асоціюється з божеством під назвою Молох (Хамос), Милхом, див. 3 Цар. 11, 5; 11, 33; 4 Цар. 23, 13).Пророк Ілля залишається вісником релігійного пробудження, вісником монотеїзму, джерелом натхнення в пустині, де він оживив досвід Мойсея (див. 3 Цар. 19, 1–17). Його провіденційні діяння з Навуфем (див. 3 Цар. 21), його втручання у справи політичного порядку проти царя Ахава та його дружини Ієзавелі, все це допомогло повернути ізраїльський народ до віри в єдиного Бога, який почав відходити від вірності заповідям Ягве. Справа і діяння пророка Іллі була завершена його учнем пророком Єлисеєм, який з рехавітами [15, P. 147-148] підтримав захоплення влади Іиуєм (842–815 рр. до Р.Х. [1, c. 192], див. 4 Цар. 10).
Нарешті, доктринальна спорідненість, яка прив’язувала проповідників до їхніх попередників Ісаї і Амоса [14, S. 36], Єремії і Осії, Єзекиїля і Єремії були б для нас незрозумілими, якщо б не існували тісні відносини, про, які біблійні тексти нам не говорять прямо, але, які явно просліджуються. Так пророк Єремія (див. 7, 13–25), Єзекиїль (див. 38, 17), Захарія (див. 7, 7) виразно посилаються на своїх попередників, а у своїй діяльності вони лише шукали шляхів, щоб продовжити їхню спільну справу на яку вони були покликані Богом. Отже, ідея пророчої спадковості відображає реально існуючу ситуацію, а саме біблійні пророки пізнішої епохи все більше і більше пов’язували свою діяльність з минулими пророками до такої міри, що ці зв’язки починають переростати в апокаліптичні пророцтва, а саме “нова” форма пророчого слова, деколи, зводитиметься до перечислення пророцтв, які були виголошені стародавніми пророками [19].
Тема про безперервність пророчого слова заслуговує на те, щоб затримати на ній увагу трохи більш детальніше тому, що вона дозволяє дещо вияснити в роздумуванні про біблійного пророка. Те, що характеризує проповідь “фальшивих пророків”, як про це говорить пророк Єремія (див. 23, 16 і дальше) і Єзекеїль (див. 13, 2 і дальше) є тим, що вони пророкували з власних підстав і саме в цьому вони й відрізнялися від справжніх пророків, які керувалися виключно натхненням від Бога.
Це вимагає того, щоб інтерпретувати докладніше. Якщо “фальшиві пророки” говорили згідно веління їхнього серця чи обставин, чи ситуацій, які складалися навколо них, то це відбувалося принаймі тому, що вони помилялися, або були рівно душними до всіх рекомендацій і відсилань, які б мали їм слугувати орієнтиром, завдяки якому вони могли б розуміти справжню орієнтацію Божественного наміру і провидіння [11, P. 346].
“Пророки” поганського Єгипту чи Марі проповідували в тій самій манері. Тобто, вони говорили, виходячи з життєвих інтуїцій, в залежності від прийнятих ідей і потреб їхнього часу, навіть тоді, коли їм була потрібна деяка мужність для того, щоб нагадувати про ці ідеї.
Біблійний пророк міг також втручатися в хід історії, але, виходячи з усього того, що навіювало йому минуле, сказане пророками божими, яке відповідало Божественному натхненню. Тобто, в такому аспекті він міг формулювати судження про “теперішній” для нього час, а тим самим виражав бачення і накреслював перспективи майбутнього, які повністю відповідали Божественному провидінні. Тим самим, біблійний пророк уникав спокуси, щоб впасти в беззаконня конформізму функціонера царського двору, або до лестощів придворного слуги [11, P. 346].
Тим пояснюється відношення “ягвістичного пророка” (справжнього пророка) до історії ізраїльського (свого) народу і тим самим виражається історія спасіння усіх інших, в майбутньому, народів. Пророки Божі, у більшості випадків, говорили у формі натяків, яких в кожного старозавітного пророка не бракує, які не розуміли його сучасники але, теж саме робили і їхні попередники [11, P. 346].
Такі натяки мали дуже часто літературний характер, в розумінні того що просто приводилася цитата того чи іншого стародавнього пророка, хоча, також дуже часто, вони отримували нові форми вислову і базувалися на “живому показі чи прикладі. Для прикладу, жест пророка Іллі, який, будучи переслідуваний прихильниками поганського божества Ваала, будучи свідомий того, що Ізраїль впаде у відступництві від правдивого Бога, здійснює відкрите паломництво до гори Хорив, де колись стояв жертовник Єдиному Богу – Ягве, як до джерела традицій і джерела ягвістичної віри (див. 3 Цар.19, 8).
Ким були справжні пророки? Вони були перешкодою світської радості Ізраїля, духовними провідниками і проповідниками теократії в Ізраїлі, ревними захисниками Божого Завіту, живими свідками майбутнього, не тільки Ізраїля, а і всього людства. Вони були, спочатку, людьми Слова, а потім і Духа (див. Ос. 9, 7 чи Іоіль 2, 29), вони пояснюють хід історичних подій, їхньої епохи, вони відкривають, в ході цієї історії, як добрі так і хвилюючі, а навіть часто, катастрофічні сліди Божого втручання, Який проявляється в них і через них.
Пророки стають довіреними особами Бога, Його вісниками, відкриваючи все те, що відноситься повністю до Його слів, а всі людські, історичні, військові, дипломатичні чи інші вчинки, які б могли принизити, як ніби то здається, трансцендентність Його втручання і виключний характер Його звернень, тільки показують зворотне [11, P. 346; 4, с. 45].
На завершення слід сказати і те, що феномен пророка не може бути сприйнятий, в сьогоднішній день, з усіма його нюансами, які б не були порівнювані з реаліями їхнього життя: священика служба, проповідь, захист культу Єдиного Бога, дотримування Його Закону і т.д., так як все це складає основну частину біблійної конструкції пророчого служіння [4, с. 46; 2, с. 502]. Тому то досліджуючи, вивчаючи, розкриваючи суть пророчого служіння, ми опиняємось в самому серці Старого Завіту, що тим самим дається нам краще і глибше зрозуміти суть Божественного задуму спасіння всього творіння Божого і людства зокрема.
Студент 6 курсу ЛПБА
Михайлюк Ярослав
Список використаних джерел та літератури:
- Бикерман Э. Хронология древнего мира. М. – 1975. – 337 с.
- Мень Александр, прот. Пророки, Библиологический словарь. Т. 2. – М. – 2002. – С. 501 – 506.
- Нарциссов Д. Н. Руководство к изучению пророческих книг Ветхого Завета. Полтава – 1904. – 235 с.
- Некрасов А. Предсказания о Мессии в книгах пророческих. Казань. –1902. – 165 с.Орда Х., Руководство к последовательному чтению пророческих книг Ветхого Завета. Казань. – 1881. – Изд. 4. – 275 с.
- Покровский А.И., Ветхозаветный профетизм как основная типическая черта библейской истории Израиля. Богословский Вестник. – Сергиев Посад. – 1908. – № 4. – С. 125 – 134.
- Рижский М.И., Библейские Пророки и библейские пророчества. М. –1987. – 247 с.Светлов Эммануил (МеньОлександрпрот.), Вестники царствия Божия. Брюссель. – 1972. – 313 с.
- Словарь библейского богословия. Брюссель. – 1974. – Кол. 1288.
- Albricht W.F. The Biblical Period from Abracham to Ezdra. –New York. 3 –ed. – Р. 165.
- Cazelles H. Introduction àla Bible.– Paris. – 1973. – T. 2. – Р. 832 + XV
- Cоthenet H. Natan. – SDB. – Paris. – 1976. – Vol. VI. – Col. 301-307
- Denoyers L. Histoire du peuple hébru. Des Juges à la captivité. – Paris. – 1930. – Vol. 3. – P. 378.
- FeyR. AmosundJesaya. AbhangigkeitundEigenständdigkeitdesJesaja. –Neukirchen. – 1963. – S. 215.
- Jack J. W. La situation religieuse d’Israël au temps d’Achab. RHR. – XII,2. – Paris. – 1935. – P. 145 – 158.
- JacobiW. DieEkstazederalttestamentliche Propheten. – München. – 1920.– S. 347.
- LindblomG. DieJesaja – Apocalypse, Jes. 24 – 27. – Lund. – 1938. – P. 289.
- Robinson Th. Prophecy and the Prophets. –London. – 1957. – P. 362
- Vaux de R. Les prophètes et Jerusalem. – RB. – Paris.– 1966.– PP. 481–509.