Як шкода, що лише один день у році ми в особливий спосіб згадуємо Вас, любі і дорогі наші мами. Раз в році ми вітаємо Вас, раз в році говоримо багато гарних і врочистих слів, раз в році влаштовуємо для Вас свято — свято матері, день матері. Як шкода, що у сірій буденності свято матері не живе у наших серцях. У цей день ми будемо багато говорити про материнські струджені руки, ласкаві очі, чисті сльози, великі серця…

Багато хто з людей не знає, що таке Богомислення, що таке внутрішня молитва. Вони думають, що такими лиш молитвами можна спастися, які написані в церковних книгах, і ними тільки треба молитися.
Природа людини подвійна – тілесна та духовна, так само, як і людина розрізняється зовнішня та внутрішня. Подвійна буває й молитва: зовнішня та внутрішня, яка явно звершується і таємно, спільна та усамітнена, обов’язкова та добровільна.

Палкі я шлю вітання й щирі,
що линуть до самих небес:
“Брати і сестри, майте віру –
наш Бог був в гробі і воскрес!”

Він витерпів жахливу страту,
за нас, за грішників страждав,
його весь люд підступно зрадив,
та Він нікого не прокляв.

“Учора поховано мене з Тобою, Христе, сьогодні встаю, коли Ти воскрес; учора розп’ято мне з Тобою, Сам прослав мене, Спасе, у Царстві Твоїм” (із канону Пасхи)

Перед нашими очима ще видніється Голгофа, ще чути крики юрби, пам’ять ще зберігає лик Розіп’ятого Бога… Своєю смертю Господь показує нам, як повинна проходити наша духовна боротьба, щоб радість Воскресіння, яка тепер наступила, була для нас повною.

Ми вже підходимо до самих Страстей Господніх, і з усього, що ми чули, так ясно стає, що Господь може все простити, все очистити, все зцілити і що між нами та Ним можуть стояти дві тільки перешкоди. Одна перешкода – це внутрішнє відречення від Нього, це поворот від Нього геть, це втрата віри в Його любов, це втрата надії на Нього, це страх, що на нас у Бога може не вистачити любові…

Ревнивість здається тобі ділом добрим, а дехто вважає легким і маловажливим гріхом заздрити тим, улюблені браття, які кращі від них. А вважаючи гріхом легким і маловажливим, не бояться його; не боячись, нехтують ним; нехтуючи ж, не уникають його, і таким чином здійснюється невидима і таємна згуба: будучи ледь помітною для того, щоб завбачливі могли вберегтися від неї, вона приховано пошкоджує уми необачні. Між тим Господь звелів нам бути мудрими, заповідав бути вкрай обережними, щоб ворог, який завжди чуває і безнастанно підстерігає нас, увірвавшись в серце, не роздмухав із іскор пожежі, не перетворив малого у велике і, заколисуючи недбалих і необережних легким диханням і тихим віянням, не збудив вихорів і бур та через це не розрушив віри і спасіння, не розбив самого життя.

Великий знавець глибин людського духу преп. Ісаак Сирін в своєму 41-му слові каже: “Той, хто відчув свій гріх, є вище від того, хто молитвою своєю воскрешає мертвих; хто сподобився бачити самого себе, той вище від того, хто сподобився бачити Ангелів”.
Ось до цього пізнання самого себе і веде розгляд питання, яке ми поставили в назві.
І гордість, і самолюбство, і гординя, сюди можна додати і високомірність, гордовитість, зарозумілість, – все це різні види одного основного явища – “зверненності на себе”, – залишимо його як загальний термін, що покриває всі вищеперераховані терміни. Зі всіх цих слів найбільш твердим змістом відрізняються два: гординя і гордість; вони, за “Ліствицею”, як отрок і муж, як зерно і хліб, початок і кінець.

Хто бажає благовгодити Богові та стати спадкоємцем Божим по вірі, щоб йому наректися і сином Божим, народженим від Духа Святого, той передо всім, ввзявшись за великодушність і терпіння, повинен мужньо переносити скорботи, які трапляються з ним, біди та нестатки, – чи будуть це тілесні хвороби і страждання, чи безчестя і образи від людей, чи різні невидимі скорботи, які наводять на душу лукаві духи з наміром привести її в розслаблення, недбальство і нетерпеливість, а тим перешкодити їй увійти в життя; наводять же за Божим допустом, який допускає кожній душі бути спокушуваній різними скорботами, щоб явними стали ті, хто любить Бога всією душею, як мужньо вони переносять все, що наводить лукавий і не втрачають уповання на Бога, але завжди за благодаттю з вірою і великим терпінням очікують порятунку; тому стають здатними витримати будь-яку спокусу, і таким чином, отримавши обітницю, стають гідними царства.

Втекло з припону козенятко
Й бродило тихцем у дворі,
Аж забрело отак в курятник,
Де півні чубились старі.

Було: тікай звідтіль щодуху,
Та його далі понесло,
Взяло й полізло в цю шумуху,
Щоб подивитись “хто кого”.