Демонська твердиня (про гордість)
квітня 18, 2011  |  Автор: Назар Лозинський  |  Проповіді, Роздуми, Статті

37186288 21721371 fallen Демонська твердиня (про гордість)Великий знавець глибин людського духу преп. Ісаак Сирін в своєму 41-му слові каже: “Той, хто відчув свій гріх, є вище від того, хто молитвою своєю воскрешає мертвих; хто сподобився бачити самого себе, той вище від того, хто сподобився бачити Ангелів”.
Ось до цього пізнання самого себе і веде розгляд питання, яке ми поставили в назві.
І гордість, і самолюбство, і гординя, сюди можна додати і високомірність, гордовитість, зарозумілість, – все це різні види одного основного явища – “зверненності на себе”, – залишимо його як загальний термін, що покриває всі вищеперераховані терміни. Зі всіх цих слів найбільш твердим змістом відрізняються два: гординя і гордість; вони, за “Ліствицею”, як отрок і муж, як зерно і хліб, початок і кінець.
Симптоми гордині, цього початкового гріха: нетерпіння докорів, жага похвал, шукання легких шляхів, безупинне орієнтування на інших – що вони скажуть? як це буде виглядати? що подумають? “Гординя здалеку бачить, що наближається глядач, і гнівливих робить лагідними, легковажних – серйозними, розсіяних – зосередженими, обжерливих – поміркованими і т.д. ” – все це, поки є глядачі.
Дитяча і юнацька сором’язливість часто є не що інше, як те ж приховане самолюбство і гординя.
Цим же орієнтуванням на глядача пояснюється гріх самовиправдання, який часто вкрадається непомітно навіть у нашу сповідь: “грішний як і всі” – “тільки дрібні гріхи – нікого не вбив, не вкрав”. В щоденниках п. С.А. Толстої є таке характерне місце: “І те, що я не вміла виховувати дітей (вийшовши заміж дівчинкою і замкнена на 18 років в селі), мене часто мучить”. Головна покаянна фраза цілковито перекреслюється самовиправданням в дужках.
Біс гордині тішиться, говорить преп. Йоан Ліствичник, бачачи примноження наших чеснот: чим більше в нас успіхів, тим більше поживи для гордині. “Коли я пощу, я горджуся; коли ж, для приховання подвигу мого, приховую його – горджуся своєю розсудливістю. Якщо я гарно вдягаюся, я горджуся, а переодягнувшись в бідний одяг, горджуся ще більше. Почну говорити – гординя мною заволодіває; дотримую мовчання – також їй віддаюся”.
Отруйну сутність гордині добре знав Лев Толстой. В своїх ранніх щоденниках він жорстоко звинувачує себе в гордині. В одному з щоденників 50-х років він гірко скаржиться, що варто з’явитися в його душі доброму почуттю, безпосередньому душевному руху, тут же з’являється оглядання на себе, марнославне обмацування себе, і ось – найдорогоцінніші рухи душі зникають, топляться, як сніг на сонці. Топляться, значить, вмирають; значить – завдяки гордині – вмирає краще, що є у вас, значить, – ми вбиваємо себе гординею; реальне, просте, добре життя заміняємо примарами. Марнославний прагне смерті і її отримує.
“Я рідко бачив, – пише один із сучасних письменників, – щоб велика німа радість страдання проходила далечинами людських душ, не супроводжувана своїм огидним супутником – суєтним, балакучим кокетством (гординею). В чому сутність кокетства? По моєму, в нездатності до буття. Кокетливі люди – люди, по суті, неіснуючі, бо буття своє вони самі прирівнюють до думки про них інших людей. Переживаючи величезні страждання, кокетливі люди органічно прагнуть до того, щоб показати їх іншим, бо сторонній погляд для них те ж, що вогні рампи для театральних декорацій” (Степун, “Миколай Переслегін”).
Гординя, яка підсилилася, народжує гордість.
Гордість є крайня самовпевненість, з відкиданням усього, що не моє, джерело гніву, жорстокості і злості, відмова від Божої допомоги, “демонська твердиня”. Вона – “мідна стіна” між нами і Богом (Авва Пімен); вона – ворожнеча до Бога, початок будь-якого гріха, вона – в будь-якому грісі. Адже кожен гріх є вільне віддавання себе своїй пристрасті, свідоме відкинення Божого закону, зухвалість проти Бога, хоча “той, хто піддається гордості, якраз і має необхідну потребу в Бозі, бо люди спасти такого не можуть”. (“Ліствиця”).
Звідкіля ж береться ця пристрасть? Як вона починається? Чим живиться? Які ступені проходить в своєму розвитку? За якими ознаками можна впізнати її?
Останнє є особливо важливим, бо гордий звичайно не бачить свого гріха. Один розумний старець вмовляв одного брата, щоб той не гордився: а той, засліплений своїм розумом, відповідав йому: “Прости мене, отче, у мені нема гордості”. Мудрий старець йому відповів: “І чим же ти, дитино, міг краще довести свою гордість, як не цією відповіддю!”
В будь-якому випадку, якщо людині важко просити пробачення, якщо вона ображається і недовірлива, якщо пам’ятає зло і осуджує інших, то це все – безсумнівно ознаки гордості.
Про це прекрасно пише Симеон Новий Богослов: “Якщо когось безчестять або комусь роблять прикрості, а він сильно переймається цим в серці, то нехай буде про цю людино відомо, що вона носить древнього змія (гордість) в глибинах своїх. Якщо вона стане мовчки переносити образи, то зробить змія цього немічним і розслабленим. А якщо буде палко перечити і говорити зухвало, то додасть сили змієві вливати отруту в серце собі та немилосердно пожирати своє нутро”.
В “Слові на язичників” Св. Афанасія Великого є таке місце: “Люди впали в самопрагнення, віддаючи перевагу власному над спогляданням божественним” (Твори, т.1, ст. 8, М., 1851 г.). В цьому короткому визначенні розкрита сама суть гордості: людина, для якої досі центром і предметом прагнення був Бог, відвернулася від Нього, “впала в самопрагнення”, забажала і полюбила себе більше від Бога, віддала перевагу не божественному спогляданню – а спогляданню самої себе.
В нашому житті це обертання до “самоспоглядання” і ” самопрагнення ” зробилося нашою природою і виявляється хоча б у вигляді могутнього інстинкту самозбереження, як в тілесному, так і в душевному нашому житті.
Як злоякісна пухлина часто починається з удару чи тривалого подразнення певного місця, так і хвороба гордості часто починається або від раптового потрясіння душі (наприклад, великим горем), або від тривалого особистого самовідчуття, внаслідок, наприклад, успіху, удачі, постійного вправляння свого таланту.
Часто це – так звана “темпераментна” людина, “яка легко захоплюється”, “пристрастна”, талановита. Це – свого роду гейзер, який своєю безупинною активністю заважає і Богу, і людям підійти до нього. Він повний, поглинений, упоєний собою. Він нічого не бачить і не відчуває, крім свого горіння, таланту, яким насолоджується, від якого дістає повне щастя і задоволення. Майже неможлтво зробити щось з такими людьми, поки вони самі не виснажаться, поки вулкан не згасне. В цьому криється небезпека всякої обдарованості, всякого таланту. Ці якості повинні бути врівноважені повною, глибокою духовністю.
У випадках зворотних, в переживаннях горя – той самий результат: людина “поглинена” своїм горем, навколишній світ тьмяніє і гасне в її очах; вона ні про що не може ні думати, ні говорити, крім того, як про своє горе; вона живе ним, вона тримається за нього, нарешті, як за єдине, що в неї залишилося, як за єдиний зміст свого життя. Адже є люди, “які в самому почутті власного приниження зазіхнули відшукати насолоду” (Достоєвський, “Записки з підпілля”).
Часто ця зверненність на себе розвивається у людей тихих, покірних, мовчазних, у яких з дитинства придушувалося їх особисте життя, і ця “придушена суб’єктивність породжує, як компенсацію, егоцентричну тенденцію (Юнг, “Психологічні типи”), в найрізноманітніших проявах: уразливість, висока думка про себе, кокетство, бажання звернути на себе увагу навіть підтримуванням і роздуванням дурних про себе слухів, нарешті, навіть у вигляді прямих психозів типу нав’язливих ідей, манією переслідування або манією величі (Поприщин у Гоголя).
Отже, зосередженість на собі веде людину від світу і від Бога; вона, так би мовити, відщеплюється від загального стовбура світобудови і обертається на стружку, завиту навколо порожнього місця.
Спробуємо намітити головні етапи розвитку гордості від легкого самовдоволення до крайнього душевного затьмарення і повної загибелі.
Спочатку це тільки зайнятість собою, майже нормальна, супроводжувана гарним настроєм, який переходить часто в легковажність. Людина задоволена собою, часто регоче, посвистує, наспівує, приклацує пальцями. Любить здаватися оригінальною, вражати парадоксами, влучно жартувати; виявляє особливі смаки, капризує в їжі. Охоче дає поради і втручається по-дружньому в чужі справи; невільно виявляє свій винятковий інтерес до себе такими фразами (перебиваючи чужу розмову): “ні, ось що я вам розповім”, чи “ні, я знаю кращий випадок”, чи “у мене звичай…”, чи “я дотримуюся правила…”, “я маю звичку віддавати перевагу” (у Тургенєва).
Говорячи про чуже горе, несвідомо говорять про себе: “Я так була вражена, до сих пір не можу прийти до себе”. Одночасно, величезна залежність від чужого схвалення, залежно від якого людина або раптово розцвітає, або в’яне і “скисає”. Але в загальному, в цій стадії настрій залишається світлим. Цей вид егоцентризму дуже властивий юності, хоча зустрічається і в зрілому віці.
Щастя для людини, якщо на цій стадії зустрінуть її серйозні клопоти, зокрема, про інших (одруження, сім’я), праця. Або заполонить її релігійний шлях, і вона, притягнута красою духовного подвигу, побачить свою вбогість, убожество і зажадає благодатної допомоги. Якщо цього не трапиться, хвороба розвивається далі.
Є щира впевненість в своїй перевазі. Часто це виражається в нестримній багатослівності. Адже що таке балакучість, як, з одної сторони, відсутність скромності, а з другої – самонасолодження примітивним процесом самовиявлення. Егоїстична природа багатослівності нітрохи не зменшується від того, що ця багатослівність іноді буває на серйозну тему: горда людина може говорити про смирення і мовчання, прославляти піст, дебатувати на тему, що є вище – добрі діла чи молитва.
Впевненість в собі швидко переходить в пристрасть керування; людина зазіхає на чужу волю (не витримуючи ані найменшого зазіхання на свою), розпоряджається чужою увагою, часом, силами, стає нагла і нахабна. Свої справи – важливі, чужі – дрібниці. Вона береться за все, у все втручається.
На цій стадії настрій гордого псується. В своїй агресивності він, природно, зустрічає протидію і відсіч; з’являється дратівливість, впертість, сварливість; він переконаний, що його ніхто не розуміє, навіть його духівник; зіткнення зі “світом” загострюються, і гордій остаточно робить вибір: “я” проти людей, але ще не проти Бога.
Душа стає темною і холодною, в ній вселяється гордовитість, презирство, злість, ненависть. Затьмарюється розум, розрізняння добра і зла стає заплутаним, так як воно заміняється розрізнянням “мого” і “не мого”. Людина виходить з-під будь-якого послуху, нестерпна в будь-якому товаристві; її ціль – вести свою лінію, посоромити, вразити інших; вона жадібно шукає слави, хоча б скандальної, мстячи цим світові за невизнання і беручи у нього реванш. Якщо це монах, то кидає монастир, де йому все нестерпне, і шукає власних доріг. Іноді ця сила самоутвердження спрямована на матеріальну наживу, кар’єру, суспільну і політичну діяльність, іноді, якщо є талант – на творчість, і тут гордій може мати, завдяки своїй напористості, певні перемоги. На цьому ж ґрунті створюються розколи і єресі.
Нарешті, на останній сходинці, людина розриває і з Богом. Якщо раніше вона робила гріх з бешкетництва і бунту, то тепер дозволяє собі все: гріх її не мучить, він робиться її звичкою; якщо на цій стадії їй може бути легко, то їй легко з дияволом і на темних дорогах. Стан душі похмурий, безпросвітний, самотність повна, але разом з тим щире переконання в правоті своєї дороги і почуття повної безпечності, в той час як чорні крила несуть її до загибелі.
Власне кажучи, такий стан мало чим відрізняється від божевілля.
Гордий – і в цьому житті перебуває в стані повної ізоляції (тьма кромішня). Подивитися, як він розмовляє, сперечається: він або зовсім не чує того, що йому говорять, або чує тільки те, що збігається з його поглядами; якщо ж йому говорять щось, незгідне з його поглядами, він гнівається, як від особистої образи, знущається і люто заперечує. В навколишніх він бачить тільки ті риси, які він сам їм нав’язав, так що навіть в похвалах своїх він залишається гордим, в собі замкнутим, непроникливим для об’єктивного.
Характерно, що найбільш поширені форми душевної хвороби – манія величі і манія переслідування – прямо випливають з “підвищеного самовідчуття” і цілковито немислимі для смиренних, простих людей, що забувають про себе. Адже і психіатри вважають, що до душевної хвороби (параної) провадять, головним чином, перебільшене почуття власної персони, вороже ставлення до людей, втрата нормальної здатності пристосування, перекрученість суджень. Класичний параноїк ніколи не критикує себе, він завжди правий в своїх очах і гостро незадоволений довколишніми людьми і умовами свого життя.
Ось де з’ясовується глибина визначення преп. Йоана Ліствичника: “Гордість є крайнє зубожіння душі “. Гордий терпить поразку на всіх фронтах:
Психологічно – туга, морок, безплідність.
Морально – самітність, вичерпання любові, злість.
З богословської точки зору – смерть душі, що випереджає смерть тілесну, геєна ще при житті.
Гносеологічно – соліпсизм.
Фізіологічно і патологічно – нервова і душевна хвороба.
Як результат природно задати питання: як боротися з хворобою, що протиставити загибелі, яка загрожує тим, хто йде цією дорогою?
Відповідь випливає з суті питання – смиренність, послух об’єктивному; послух, по сходинках – коханим людям, близьким, законам світу, об’єктивній правді, красі, всьому доброму в нас і поза нами, послух Закону Божому, нарешті – послух Церкві, її уставам, її заповідям, її таїнственним впливам.
А для того, хто стоїть на початку христианскої дороги: “Хто хоче йти за Мною, нехай відречеться себе самого”.
Нехай відречеться,… нехай відрікається кожен день; нехай кажен день – як є в найдавніших рукописах – бере людина свій хрест – хрест терпіння образ, ставлення себе на останнє місце, пронесення прикростей і хвороб і мовчазного прийняття ганьби, повного беззастережного послуху – негайного, добровільного, радісного, безстрашного, постійного.
І тоді їй відкриється дорога в царство спокою, “найглибшої смиренномудрості, що винищує всі пристрасті “.
Богу нашому, “Який гордим противиться, а смиренним дає благодать”, – слава.

свящ. Оександр Єльчанінов

підготував прот. Роман Великий

Стиль : vfxdude | © 2010-2012 З благословення Високопреосвященнішого митрополита Димитрія Догори ↑