Слово «покаяння» не зовсім точно виражає цей стан християнської душі, що звертається до Бога. В буквальному розумінні грецьке слово μετανοια означає «зміна думок», «зміна розуму»[1]. «Слово “покаяння” означає кардинальну зміну людської істоти, її відродження, зміну образу думок, зміну життя, заперечення гріха всім сердцем»[2]. Покаяння є безперервний і постійний стан тих, хто прагне до з’єднання з Богом. Покаяння полягає в безперервному аналізі своїх вчинків, слів і думок з погляду їх відповідності до Божих заповідей і звернення до Бога з благанням і плачем про прощення. Це приводить до такої зміни розуму, яка виключає здійснення таких гріхів в майбутньому.
Покаяння дає нам можливість змінити саму нашу природу. Саме у покаянні людина розуміє всю свою недосконалість і віддаленість від Бога. Покаяння є пізнання всієї глибини свого падіння і розуміння неможливості своїми силами прийти до тієї досконалості, до якої закликає нас Господь. Єпископ Іларіон (Троїцький) пише: «Покаяння — суть християнського життя. Все життя християнина є покаянням, зміною старої людини на нову, створену за Богом, в праведності і святості істини»[3].
За православним вченням, єднання з Богом починається в першу чергу з покаяння. Покайтеся, бо наблизилося Царство Небесне (Мф.3:1), — саме з цих слів Іоана Хрестителя почав Свою проповідь Ісус Христос (Мф.4:17). «Проповідь Христа стала закликом до радикальної зміни образу думки і способу життя, оновлення розуму і відчуттів, відмови від гріховних справ і помислів, перетворення людини»[4].
Темі покаяння присвячено багато творів і повчання святих отців. Св. Іоан Ліствечник пише: «Як вода під тиском піднімається вгору: так і душа, що пригноблюється бідами, покаянням сходить до Бога і спасається»[5]. «Невпинно і ретельно перебувай в покаянні; — повчає Антоній Великий, — жодної хвилини не принось в жертву ліності»[6]. «Якщо людина залишить гріхи свої і звернеться до Бога, то покаяння відроджує її в нове, духовне і святе життя»[7],— повчає авва Ісая.
У православній церкві з глибокої древності встановлено таїнство покаяння, яке також називається сповіддю. У Діяннях говориться, що багато хто з тих, що увірували приходили (до апостолів – авт.), сповідаючи і відкриваючи діла свої (Діян.19:18). Сповідь приноситься Богові, і священик — тільки «свідок», як сказано в чинопослідуванні таїнства. При цьому враховується те, що багато Бога не соромляться, оскільки не бачать Його, а перед людиною сповідатися соромно, але це є спасительний сором, що допомагає подолати гріх. Крім того, священик є духовним керівником, що допомагає знайти вірний шлях для подолання гріха.
Саме тому такою важливою є духовна обстановка, як супроводжує таїнство Сповіді. Людина, що приходить до свого духівника, особливо під впливом душевних покаянних порухів, повинна зустріти в храмі всю любов і теплоту, про яку вчили святі апостоли, а особливо Апостол Любові св. Іоан Богослов. У такій благодатній атмосфері людська душа з легкістю відкривається перед Богом. Богомудрий пастир уміє настроїти своїх духовних дітей на покаянний настрій попередньою молитвою, бесідами, роз’ясненням основних гріхів і пристарастей. Він може сворити ту духовну обстановку, яка є найнеобхіднішою умовою для справді щирого покаяння його духовних чад.
До духовної обстановки сповіді належить не тільки передпокаянний та саме покаянний процес, але і наслідки сповіді та необхідні засоби боротьби пастиря із наслідками гріховної хвороби. Священик наділений від Бога правом оголошувати від імені Бога прощення гріхів. Господь Ісус Христос сказав апостолам: Що ви зв’яжете на землі, те буде зв’язане на небі, і що розв’яжете на землі, те буде розв’язане на небі (Мф.18:18). Ця влада «в’язати і розрішати» перейшла, як вірує Церква, від апостолів до їх наступників — єпископів і священиків.
Особливого розгляду вимагає зв’язок між покаянням і покаранням за вчинений гріх. У православ’ї з покаянням тісно пов’язане поняття епітимії (επιτιμια, грецьк. — покарання, кара[8]). «Під назвою епітимії розуміються заборони або покарання (2Кор.2:6), які, за правилами церковним, священнослужитель, як духовний лікар, визначає деяким з християн, що каються, для лікування їх етичних хвороб»[9]. Це може бути особливий піст понад звичайний, молитви з покаяннами поклонами і т.д. Найбільш поширений вид епітимій, що був у практиці стародавньої Церкви, — відлучення від причащання Святих Тайн на більший або менший час. Епітимія по суті своїй не має значення покарання, міри каральної, позбавлення прав члена Церкви; вона є лише «лікуванням духовним». Св. Григорій Ніській називає гріх хворобою, яку потрібно лікувати покаянням, відповідним гріху. “Той, хто привласнив собі чуже через таємне викрадання і потім через сповідь гріх свій оголосив священикові, нехай лікує недугу вправою, протилежною своїй пристрасті, тобто раздаванням маєтку жебракам, щоб, роздавши те, що має, показав він себе очищеним від хвороби любостяжання. Тому ж, хто не має нічого крім тіла, повеліває апостол тілесною працею пристрасть цю лікувати”[10]. Епітимію при покаянні призначає духівник, але призначає її з відома того, що кається. За канонами терміни епітимій можуть бути дуже великими (наприклад, розпусник піддавався відлученню від причащання на 7 років, а прелюбодійник — на 15 років (див. Кормча Книга, 58 і 59 правила)). Але в той же час, оскільки епітимія «є лікування, то і застосовуватися вона може тільки до тих пір, поки людина гріховно хвора. Не можна думати, що для зцілення від гріха необхідно здійснювати покаяння протягом певного терміну. Час покаяння, визначений в канонах, абсолютно не має обов’язкового значення»[11].
У православ’ї епітимія — це не покарання за гріх, не його спокутування і не очищення людини з тією метою, щоб позбавитися від покарання в майбутньому вічному житті, а в першу чергу засіб до зміни людини і позбавлення її від влади гріха. Епітимія має лікарське і виховне значення. За св. Василієм Великим, «покаяння і епітимія мають одну високу мету — вдосконалення християнина»[12].
Моральна користь сповіді безперечна і багатообразна. Душа, що тільки подумує про неї, утримується від гріха як би уздечкою, як влучно зауважує преподобний Іоанн Ліствичник. Помисли нею проганяються: “Хто відкриває помисли отцям, той проганяє їх від себе”[13]; “Помисл — початок і корінь гріха, коли відкривають його, милістю Божою проганяється, а коли приховують, переходить в справу тьми”[14].
На сповіді віруючий звільняється від гріхів, і це дає йому право приступати до Святих Тайн; тільки особи ієрархічного сану, які, згідно старохристиянського звичаю причащаються за кожною літургією, становлять виняток, — приймають Святі Тайни без попередньої сповіді. Причастя Святих Таїн складає кульмінацію очищення людської душі і навернення грішника в лоно Матері-Церви, тому що очищена покаянням людська совість тут отримує освячення.
ВІНЯР Володимир,
студент 5 курсу ЛПБА
[1] Вейсман А.Д. Греческо-русский словарь.- М., 1991.
[2] Нектарий (Антонопулос), архим. Возвращение. Покаяние и исповедь. Св.-Троиц. Серг. Лавра: 1998.
[3] Иларион (Троицкий), архиеп. Без Церкви нет спасения. М. – СПб.: Сретенский м-рь, изд-во «Знамение», 1998.- С.142.
[4] Вейсман А.Д. Греческо-русский словарь.- М., 1991.
[5] Иоанн Лествичник. Лествица возводящая на небо. М.: Правило веры, 1999.- Слово 26.
[6] Игнатий (Брянчанинов), еп. Отечник. Мн.: Харвест, 2000.- С.29.
[7] Там же.- С.269.
[8] Дворецкий И.Х. Древнегреческо-русский словарь. Т. 2.- М.: 1958.
[9] Помазанский Μ. Православное догматическое богословие. Н-ск: Благовест, 1993.- С.191.
[10] Иларион (Троицкий), архиеп. Без Церкви нет спасения. М. – СПб.: Сретенский м-рь, изд-во «Знамение», 1998.- С.148.
[11] Там же.- С.161.
[12] Иларион (Троицкий), архиеп. Без Церкви нет спасения. М. – СПб.: Сретенский м-рь, изд-во «Знамение», 1998.- С.146.
[13] Добротолюбие. Т. I. М., 1995. С. 313.
[14] Добротолюбие. Т. IV. М., 1995. С. 650.