Христова Церква виникла в людському суспільстві. Частина цього суспільства власне і стала членами Церкви, членами особливого Боголюдського суспільства, які об’єднані вірою в Єдиного Бога. Нас в контексті даної теми цікавитиме земний аспект Церкви, яка складається з живих людей. Церква, як суспільство людей, одразу ж почала випрацьовувати свої особливі принципи внутрішніх взаємовідносин, які в першу чергу ґрунтувалися на Святому Одкровенні як на незмінних універсальних істинах. Ці принципи обумовлювали погляди, світосприйняття та поведінку членів Церкви. Часто ці принципи входили в протиріччя з поглядами того середовища, в якому існувала Церква. Так, Єрусалимська Церква складалася з християн юдейських прозелітів. Вони виконували Закон Мойсея нарівні з юдеями, тому юдейські старійшини не мали формального права звинуватити їх у релігійних злочинах або у відступництві. Тому певний час християни спокійно могли користуватися свободою віросповідання у Римській імперій, для якої християнство було лише однією з течій юдейства.

Римська імперія на той час являла собою величезну, навіть по сьогоднішніх мірках державу, яка управлялася єдиною централізованою владою, з одним, загальнообов’язковим законодавством, яке лягло в основу всього сучасного законодавства всіх сучасних європейських країн. Однією з основних підвалин, на яких трималося римське суспільство та держава, була релігія. Римляни вважали, що вся їхня імперія є сама по собі є божественною, адже нею опікуються римські боги. Вони дають їм різноманітні блага не безпосередньо, а через державу. Тому римське суспільство дуже ревносно відносилося до здійснення всіх релігійних культів та церемоній. Це, на їхню думку, була данина богам, за яку вони, в свою чергу, мали воздати римлянам благами цивілізації. Прояви різного роду вільнодумства щодо богів та атеїзму суворо каралися як такі, що могли викликати немилість богів. Все римське суспільство було просякнуте релігійними традиціями та звичаями. Чим старший був культ, тим він вважався більш авторитетнішим, шанованішим.

З початком завоювань Стародавнього Риму почала змінюватися і ситуація у релігійному житті римського суспільства. Завойовані народи мали своїх богів, свої культи. Тому перед римлянами повстало питання: що з ними робити? Стародавнє язичницьке суєвір’я не змогло перемогти страх перед чужими богами народів, які були переможені. Тому ці боги стали і римськими богами. Їхні ідоли зайняли місце в Римському Пантеоні. Але з завоюваннями нових народів кількість богів постійно збільшувалась. Почали виникати труднощі пов’язані зі здійсненнями культів, вшануванням кожного божества. Повстала необхідність якимось чином реформувати римську релігію, зробити її більш простішою та, що було більш важливішим, зробити її загальною. Римських богів підкорені народи не тільки не сприйняли підкорені народи, але й часто не вшановували як богів загарбників. Першою спробою ввести новий культ стало обожнення римського імператора. Таким чином, з’явився культ, який став не лише формою вшанування частини божества в імператорі, але й засобом виявлення лояльності до держави та особи імператора. Відмова виконати вимоги цього культу породжували підозри у зраді. По цілій імперії жерці, чиновники та прості громадяни змагалися в пишності проведення церемоній. Проте, бажаного примирення в суспільстві не сталося. Божественний імператор залишався простою людиною, яка дуже часто не лише не відповідала вимогам, які висувалися до божества, але й не відповідали моральним нормам тогочасного суспільства. Та й саме суспільство переживало релігійну кризу. З розвитком філософії та знайомством з культурами різних народів римське суспільство втрачало віру в своїх богів, взагалі скептично ставилося до існування до їхнього існування. Серед римської еліти панували атеїстичні та матеріалістичні погляди. Лише завдяки ставленню до язичницької релігії як до традиції та однієї з підвалин римського суспільства вони зберігали формальну релігійність. Лише завдяки цьому язичництво необхідно було не лише зберігати, але й всіляко підтримувати та навіть примушувати до здійснення культів. Власне тому і християнство вступило в конфлікт з римським суспільством та державою. Церква була новою релігією та ще й монотеїстичною. Християн переслідували не тому що вони робили щось протизаконне, а тому що вони відкидали язичництво – підвалину римського суспільства.

Релігійна криза вимагала вирішення цієї проблеми. Робити вигляд, що нічого не відбувається не вирішувала, а лише консервувала проблему, в той же ж час криза посилювалася. Династія римських імператорів Северів, яка походила зі східних провінцій та вшановували божество Мітру, зробили спробу зробити цей культ панівним в Римській імперії, але їхня спроба не мала великого успіху. Кількість прихильників цього культу збільшилася, але до повного панування було далеко. Та й зі зміною династій помінялося ставлення до цього культу.

В такому середовищі Християнська Церква докорінно відрізнялася від усі інших язичницьких культів. Жива віра християн доводила впродовж трьох століть істинність християнства. Постійні переслідування, утиски та загроза смерті не тільки не знищила Церкву, але призвела до її розповсюдження, зміцнення, внутрішнього розвитку. Моральні принципи християнської віри були найпрогресивнішими. І вони не лише проповідувалися, але й активно застосовувалися в середовищі християн. Моральний стан тогочасних християн дійсно робив їх „сіллю землі”, найкращими людьми римського суспільства. Розуміли це і язичники. Їхнє ставлення потроху мінялося з різко негативного до прихильного. Під час переслідувань дії влади не сприймалися позитивно, часто язичники надавали християнам реальну допомогу.

Ще однією важливою рисою Церкви, яка виділяла її посеред інших культів, стала чітка внутрішня організація християнського суспільства. З часів земного життя Святих Апостолів Церква поєднала в собі принцип соборноправності та суворої дисципліни. Розуміння Святими Апостолами живої присутності Спасителя та Святого Духа посеред них наклало відбиток і на їхні взаємовідносини. Вони не стали обирати з-поміж себе керівника, хоча у відносинах з іншими християнами Апостоли виявляли себе керівниками. Їхня влада розповсюджувалась на всі сфери життя Єрусалимської Церкви – від питань про віровчення до матеріального забезпечення. Суперечливі питання вони вирішували колегіально – на соборах. Першим нам відомим собором став Апостольський собор 51 року, на якому вирішували дуже важливе питання того часу – про приєднання до Церкви язичників. З самого ходу цього зібрання ми бачимо, що одноосібного вирішення питань не було. Відбулося обговорення, на якому розглянули різні погляди, а потім було прийняте рішення, яке стало обов’язковим для всіх. Такий принцип зберігся і у послідовників Святих Апостолів – єпископів. Вони керували своїми Церквами як Христос Апостолами, а в ставленні один до одного – як Апостоли між собою. Єпископ став главою Церкви, у нього зосередилася вся повнота влади. Вони мали право не тільки керувати, але й судити; таке право єпископи отримали від Апостолів. Це давало змогу підтримувати дисципліну в християнському середовищі. Ґрунтуючись на Святому Одкровенні, Церква випрацювала правила внутрішнього життя. За їхнім дотриманням слідкували не лише єпископи, але й всі християни. Особливо важкі порушення каралися відлученням від Церкви, тобто, вилученням з християнського суспільства.  Таким чином, Християнська Церква стала суспільством з чіткою вертикальною та горизонтальною організацією влади, власними правилами, моральними принципами. Та найбільш вагомішою рисою Церкви був внутрішній стан християн, який був наслідком перебування Святого Духа. Це робило Церкву особливою серед культів; цього не можливо було не замітити і не визнати. Зрештою це і поміняло ставлення до Християнської Церкви спочатку римського суспільства, а потім і влади.

Початок IV століття відзначився найжорстокішою спробою знищити Церкву. Але це не тільки не знищило її, але й призвело до того, що імператор Костянтин Великий вирішив зробити Християнську Церкву державною релігією. Спонукало його до цього декілька причин. По-перше, імператор Костянтин розумів необхідність проведення релігійної реформи задля збереження цілісності імперії, яка зазнала сильних потрясінь при послідовниках імператора Діоклетіана. На роль державної релігії якнайкраще підходило універсальне християнство, яке було однаковим всюди. Воно мало об’єднати всі народи в одній релігії, в якій не було б національності, а було б віросповідання. По-друге, Церква довела свою життєздатність. Державі не треба було б піклуватися про внутрішній стан Церкви. Вона сама вирішувала свої внутрішні проблеми, її не треба було штучно підтримувати. Навпаки, Церква могла підтримувати владу. Імператор Костянтин не хотів змінювати ставлення до державної релігії, він хотів змінити саму релігію. Міланський едикт 313 року став першим кроком на цьому шляху. Церква отримала право вільно існувати в державі. Але подальші його дії, спрямовані на підтримку та зміцнення християнства в суспільстві, виявляють справжні наміри імператора Костянтина.

Зі зміною державної релігії повстала необхідність визначити взаємовідносини Церкви і держави. Християнська Церква жила за своїми правилами та звичаями, яких старанно дотримувалася та оберігала їх. Старі язичницькі відносини не могли бути збереженими. Імператор Костянтин розумів це. Спочатку він не вмішувався в церковні справи. Так він вчинив, наприклад, коли донатисти звернулися до нього з проханням вирішити суперечку з православними в Карфагенській Церкві. Імператор сам не захотів бути суддею в церковних справах, а передав право вирішувати це єпископам. Лише внаслідок неодноразового звертання до нього донатистів він практично змушений був особисто зайнятися цією справою. Його рішення не відрізнялося від рішення Італійських соборів, на яких було засуджено дії донатистів. В даному випадку Костянтин не тільки виніс вирок, але й привів його в дію – керівників цього розколу він відправив у заслання. З формальної точки зору він не мав права цього робити. Але не з своєї волі він втрутився в цю справу – його до цього змусили самі донатисти та обставини, які склалися в Північній Африці. Цей розкол не був лише суперечкою в церковному середовищі; він вийшов за його межі та загрожував спокою в суспільстві.

Іншою справою, яка змусила імператора Костянтина втрутитися в церковне життя, стала єресь Арія. Вона виникла внаслідок суперечливих поглядів двох основних Церков Сходу на Другу Особу Пресвятої Тройці. Цей конфлікт мав набагато глибше підґрунтя, ніж розкол Доната. У протистояння ввійшли цілі християнські традиції. Наслідком такого протистояння міг стати розрив між цими Церквами. Крім цього, аріанські суперечки стали поширюватися і на язичницьке середовище, яке, хоч і не розуміло суті питання, але приймало участь заради бажання посперечатись. Іншою причиною, яка примусила імператора Костянтина втрутитися стало місце, де вона виникла – Єгипет. Це була одна з найбагатших провінцій Римської імперії, її житниця. Це чудово розуміли єгиптяни і всіляко старались позбутися римського панування. Любі заворушення там могли перерости в заколот. Спочатку він намагався примирити ворогуючі сторони, але коли це не мало успіху, вирішив провести собор, на якому самі єпископи вирішили б це питання. Собор мав бути достойним нової державної релігії – він став Вселенським. На ньому єпископи визначили віровчення про Другу Особу пресвятої Тройці у особливому документі — оросі. З цього моменту він став загальнообов’язковим для всіх членів Церкви. Ті, що відмовилися його визнавати, зрозуміло, опинялися поза межами Церкви. Але в даному випадку, крім церковних санкцій держава також покарала очільників єресі. Цього вимагали самі єпископи. Таким чином, церковний документ набув сили державного закону. Для держави такий стан речей не був новим, бо язичництво було частиною державного апарату і закони щодо релігії мали силу державних законів. Незвичним стало те, що церковні закони стали державними актами. І це при цьому, що Церква залишилась окремо від держави. Такий стан речей став був прийнятий у Римській імперії, а потім і у Візантії. Держава забезпечувала можливість Церкві виконувати свої функції не втручаючись у її внутрішнє життя. Це і стало їхніх принципом взаємовідносин на протязі багатьох століть та запозичень інших країн.

Сучасний стан взаємовідносин Церкви і держави багато в чому подібний тому, який був у IV столітті. Церква отримала можливість вільно існувати у державі. Відношення Церкви до держави залишились незмінними, адже вони ґрунтуються Святому Одкровенні. Але в сучасній Україні донині не вирішено питання про місце та роль Церкви в державі. З часу запровадження християнства у Київській Русі у взаємовідносини ґрунтувалися на візантійській традиції. Хоча Україна більшу частину свого існування перебувала в складі сусідніх держав, там діяли подібні принципи. У сучасній Україні проголошено принцип „поліконфесійності” як такий, який був запроваджений ще з часів Київської Русі. Але не слід плутати поліконфесійність та свободу віросповідання. Дійсно, Україна відрізнялася віротерпимістю, панівною ж релігією українців було Православ’я. Це видно, наприклад, у часи Козаччини. Всі інші релігії існували як релігії етнічних меншин. На цих правах вони вільно існували в Україні та мали права, які їх захищали. Але про рівність православного обряду та інших християнських конфесій ніколи не йшлося. У Візантії також могли існувати неправославні віросповідання, але вони не мали рівних прав з Православною Церквою. Вони були дозволеними. Православна Церква – державною. Клірики приймали активну участь у державному та суспільному житті, у вирішенні державних питань.

У сучасній Україні гостро стоять ряд проблем, які подібні до тих, які існували у римській імперії IV століття. Перша та найгостріша – це проблема єдності держави. Події річної давнини яскраво виявили цю проблему. Сьогодні робити вигляд, що її немає неможливо. Її слід вирішувати. Тут держава мала б розробити комплексний підхід до цієї проблеми. Нас цікавить роль Церкви у вирішенні цих проблем. Адже власне розділення Церкви в Україні між іноземними центрами спричинило те, що частина Церкви відкрито підтримала ворожі державності сили. Використовуючи свій вплив на вірних, клірики відкрито висловлювалися проти можливості самостійного існування України, розуміючи її як частину сусідньої держави. І цей вплив не припинився.

Що ж робить держава для вирішення цього питання? Попри заяви про наміри вирішити ці проблеми ніяких дієвих кроків не зроблено. Навіть не поставлено питання про місце Церкви в сучасному українському суспільстві. Не цікавить державу і проблема єдності Церкви та вплив на неї іноземних центрів. Хоча Церква могла б вирішити або хоча б допомогти вирішити багато проблем суспільства. З боку Церкви є готовність до співпраці, є потенціал, є можливості. З боку держави було б розуміння ролі Церкви в суспільстві та бажання активно залучити її до суспільного життя. Для цього необхідно виробити нові принципи співіснування держави та Церкви в сучасній Україні.

свящ. Хомин Любомир,

кандидат богослов’я