Сутність священицького, пастирського служіння полягає в тому, щоб пасти стадо Церкви Божої, яку Господь здобув Своєю кров’ю через смерть на хресті. Перед тим, як доручити пасти Своє стадо, Ісус Христос запитує одного з апостолів, Петра: «Чи ти любиш Мене?». Це запитання свідчить, що пасти стадо Господнє може тільки той, хто має велику силу любові до Бога.
Обов’язок пастиря – лікувати душевні недуги пастви. Праця не з легких, оскільки хвороби такого роду приховані від людського ока: «Бо хто з людей знає, що є в людині, крім духа людського, який живе в ній?» (1 Кор. 2,11). Як же лікувати хворобу, котрої не знаємо? Та навіть коли недуга очевидна, при лікуванні її трапляються нові труднощі. Як же бути пастирю? Адже поблажливість до духовної хвороби духовних дітей може сприяти розвиткові гріха, а застосування ліків без належної помірності теж не може дати бажаного результату. Тому священик має всебічно досліджувати душевний стан людини, пам’ятаючи, що піклування про неї є виявом любові.
Християнське священство вище старозавітного. Якщо останнє могло лікувати від прокази, то новозавітне священство покликане зціляти душі. Навіть ангелам і архангелам Бог не дав такої влади, яку одержали від нього священики. «Священство, – говорить св. Іоан Золотоустий, – відбувається на землі, але за порядком небесним. Так і повинно бути. Бо не людина, не ангел, не архангел і не хтось інший із створених, але Сам Утішитель заснував це служіння, і людей, ще вдягнутих плоттю, учинив представниками служіння ангелів. Тому той, хто відправляє це служіння, має бути такий чистий, мовби він стояв на небі, серед ангельських сил». Священицьке служіння визначається як служіння високе, небесне. В таїнстві покаяння воно приводить вірних у Царство Небесне, бо в Євангелії сказано: «що ви зв’яжете на землі, те буде зв’язане на небі, і що розв’яжете на землі, те буде розв’язане на небі» (Мф. 18,18). Господь погоджується з думкою слуг Своїх, бо їм Він дав справді всю небесну владу, сказавши: «Кому відпустите гріхи, тим відпустяться, на кому залишите, залишаться» (Ін. 20,23).
Велике значення для спасіння людей має також звершення таїнств хрещення та причастя, що духовно відроджують християнина і приводять його до вічного життя. За словом Господа, «якщо хто не народиться водою і Духом, не може увійти в Царство Боже» (Ін. 3,5); «Якщо не будете споживати Плоті Сина Людського і не питимете Його Крови, то не будете мати життя в собі» (Ін. 6,53).
Пастир повинен, вчить св. Іоан Золотоустий, всемірно піклуватися про своїх дітей духовних. «Хто знемагає, з ким і я не знемагав би? Хто спокушається, за кого б я не палав би?» (2 Кор. 11,29). Таким повинен бути священик, готовий до найвищої самовідданості за прикладом апостола, який говорив: «Я жадав би сам бути відлученим від Христа за братів моїх, рідних мені по плоті» (Рим. 9,3). Не підготовлені душею не повинні приймати священний сан. Пастир духовний, за словами св. Іоана Золотоустого, має бути завжди передбачливим, дивитися тисяччю очей, бо живе він не для себе одного, а для багатьох. Йому повинні бути властиві не тільки велика побожність, а й велика розсудливість, і, звичайно, ревне служіння, бо служіння недостойне тільки накликає гнів Господній.
А душа священика має бути настільки чистою, щоб її ніколи не залишив Святий Дух, щоб пастир міг сказати: «І вже не я живу, а живе в мені Христос» (Гал. 2,20). Для збереження духовної краси потрібні сила і твердість, чистота душі. Яким повинен бути той, хто молиться за ціле місто, за весь світ і умилостивлює Бога за гріхи всіх, не тільки живих, але й померлих? Святий Іоан Золотоустий на це питання відповідає: «Він повинен настільки в усьому переважати всіх тих, за кого просить, наскільки захисник має переважати тих, кого захищає».
Священику треба мати велику розсудливість і досвід, знати життя не гірше від тих, що живуть у світі, не піддаватися гніву, не шукати слави земної. Його діяльність, наміри і прагнення повинні бути спрямовані до слави Божої, а поблажливість до пасомих поєднуватися з нобхідною вимогливістю.
Пастиреві треба пильно стежити і за власними моральними якостями, прагнути до їх удосконалення, виробляти в собі ті чесноти, про які згадує ап. Павло: тверезість, непорочність, безкорисливість, благочестя, учительство. Не слід забувати, що слово, почуте з церковної кафедри, може тільки тоді мати позитивний вплив, коли життя священика відповідатиме його повчанню. Святий Іоан Золотоустий говорить: «Необхідно, щоб священик, пильнуючи, вів подвижницьке життя і щоб воно було дзеркалом для народу».
Як учитель віри і моральності священик покликаний нести людям слово християнської істини, яке має бути живим і дієвим. За зразок можна взяти притчі й проповіді Ісуса Христа, повчання святих апостолів, старозавітних пророків і учителів новозавітної Церкви. Надихаючись ревністю про славу Божу, священик повинен бути невтомним, переконувати вірних словами Святого Письма, доказами розуму, прикладами з життя. В своєму четвертому слові «Про священство», св. Іоан Золотоустий, характеризуючи апостола Павла як проповідника євангельської істини, підкреслює, що, подібно до апостола, пастир повинен безустанно сіяти слово Боже, прагнути до того, щоб у ньому самому вселилося слово Христове.
Сила слова дається не природою, а набувається освітою, роботою над собою, досвідом. Священикові слід постійно розвивати в собі цей дар, причому освіченіші мають працювати над словом більше, ніж ті, хто має меншу освіту, а тому і за малі спроби заслуговує великої похвали. Проповідь є ти засобом, за допомогою якого лікуються душевні рани: відновлюється спокій душі, відсікається зайве, набувається все потрібне для здоров’я душі.
Плоди своєї діяльності пастир бачить в духовному відродженні пастви. Для підтримування в собі дару благодаті йому треба в своєму серці слова апостола Павла звернені до Тимофія: «займайся читанням, наставлянням, повчанням» (1Тим. 4,13).
Сам пройнятий свідомістю високої важливості пастирського служіння, святитель Іоан Золотоустий навчає всіх священнослужителів відповідально ставитися до виконання цього великого покликання і служіння Христовій Церкві.
Ігумен Палладій
підготував студент 4 курсу Венрин Микола