Ревнивість здається тобі ділом добрим, а дехто вважає легким і маловажливим гріхом заздрити тим, улюблені браття, які кращі від них. А вважаючи гріхом легким і маловажливим, не бояться його; не боячись, нехтують ним; нехтуючи ж, не уникають його, і таким чином здійснюється невидима і таємна згуба: будучи ледь помітною для того, щоб завбачливі могли вберегтися від неї, вона приховано пошкоджує уми необачні. Між тим Господь звелів нам бути мудрими, заповідав бути вкрай обережними, щоб ворог, який завжди чуває і безнастанно підстерігає нас, увірвавшись в серце, не роздмухав із іскор пожежі, не перетворив малого у велике і, заколисуючи недбалих і необережних легким диханням і тихим віянням, не збудив вихорів і бур та через це не розрушив віри і спасіння, не розбив самого життя.

Великий знавець глибин людського духу преп. Ісаак Сирін в своєму 41-му слові каже: “Той, хто відчув свій гріх, є вище від того, хто молитвою своєю воскрешає мертвих; хто сподобився бачити самого себе, той вище від того, хто сподобився бачити Ангелів”.
Ось до цього пізнання самого себе і веде розгляд питання, яке ми поставили в назві.
І гордість, і самолюбство, і гординя, сюди можна додати і високомірність, гордовитість, зарозумілість, – все це різні види одного основного явища – “зверненності на себе”, – залишимо його як загальний термін, що покриває всі вищеперераховані терміни. Зі всіх цих слів найбільш твердим змістом відрізняються два: гординя і гордість; вони, за “Ліствицею”, як отрок і муж, як зерно і хліб, початок і кінець.

Хто бажає благовгодити Богові та стати спадкоємцем Божим по вірі, щоб йому наректися і сином Божим, народженим від Духа Святого, той передо всім, ввзявшись за великодушність і терпіння, повинен мужньо переносити скорботи, які трапляються з ним, біди та нестатки, – чи будуть це тілесні хвороби і страждання, чи безчестя і образи від людей, чи різні невидимі скорботи, які наводять на душу лукаві духи з наміром привести її в розслаблення, недбальство і нетерпеливість, а тим перешкодити їй увійти в життя; наводять же за Божим допустом, який допускає кожній душі бути спокушуваній різними скорботами, щоб явними стали ті, хто любить Бога всією душею, як мужньо вони переносять все, що наводить лукавий і не втрачають уповання на Бога, але завжди за благодаттю з вірою і великим терпінням очікують порятунку; тому стають здатними витримати будь-яку спокусу, і таким чином, отримавши обітницю, стають гідними царства.

Втекло з припону козенятко
Й бродило тихцем у дворі,
Аж забрело отак в курятник,
Де півні чубились старі.

Було: тікай звідтіль щодуху,
Та його далі понесло,
Взяло й полізло в цю шумуху,
Щоб подивитись “хто кого”.

„Радуйся благодатна „
(Лук. 1, 28)

Так привітав Пресвяту Діву Архангел Гавриїл, сповіщаючи Її про народження від Неї Сина Божого. Згадуючи цю велику подію, і ми сьогодні радісно прославляємо Божу матір словами архангела: „ благодатна радуйся!” Тільки два слова, а скільки в них значення – як відносно Пресвятої Діви, так і для нас самих! Тільки два слова, але в них – і висота Її стану, і скарбниця людських чеснот, якими в повноті володіла Пречиста Марія. „ Радуйся”, співає на Її честь Св. Церква, бо ти – „ висота невисказанна, недосяжна людськими помислами, глибина недовідома і ангельськими очима, чиста і непорочна, єдина непорочна і добра між жінками, стовп дівства, вінок повстримання, ангельське життя собою являючи”. О радуйся ж, радуйся, Благодатна! Радуйся, особливо нині, в день Твій, коли Ти вперше почула від небожителля, що в Тобі перебуває скарб надзвичайних дарів Божих і людських чеснот.

Сьогодні ми з вами дорогі брати і сестри зібралися у Божому храмі, щоб відзначити знаменне свято, яке започатковує основу нашого спасіння, це свято Благовіщення Пресвятої Богородиці, коли архангел Гавриїл сповістив Пресвятій Діві Марії, що від неї народиться Спаситель світу. Тому і у свято Благовіщення Пресвятої Богородиці Свята Церква нагадує нам слова святкового задостойника: «Благовіствуй земле радість велику, хваліть небеса Божу славу». Чому ж церква Христова закликає нас радіти? Чому земля прославляє славу Божу, благовіствуючи велику радість?

30 та 31 березня 2011 р. Львівська православна богословська академія УПЦ КП взяла участь у науковій конференції на тему «Львівське Ставропігійне Братство: історія та культура», яка проходила у стінах Інституту Українознавства ім. Івана Крип’якевича НАНУ та Наукового Товариства Т. Шевченка у Львові (вул. В. Винниченка 24) і була присвячена ювілейній даті, а саме 425-літтю організаційного встановлення Львівського Успенського братства як Патріаршої Ставропігії. Академію представляли: викладач історії УПЦ митр. прот. Степан Михалко та студенти Щадило Юрій (4 курс) і Венгрин Микола (3 курс).

Коли ми чинимо погано, коли говоримо щось неналежне, коли в нас в голові рояться темні думки або приходить на серце якесь затьмарення, ми, якщо хоч трошки просвітимося, починаємо відчувати докори совісті. Але докори совісті це ще не покаяння; можна ціле життя докоряти собі через погані вчинки та злі слова, темні почуття та думки – і не виправитися. Докір совісті дійсно може з нашого земного життя зробити пекло, але докір совісті не відкриває нам Царства Небесного; до нього повинне додатися щось інше: те, що становить саму серцевину покаяння, а саме – звернення до Бога з надією, з упевненістю, що в Бога вистачить і любові до нас, щоб простити, і сили, щоб нас змінити.

Сьогодні дорогі брати і сестри ми з вами стали ще на крок ближче до світлого Христового Воскресіння. Сьогодні ми маємо вже четверту неділю Святої Чотиридесятниці. Четверту неділю Великого Посту Церква Христова присвячує пам’яті преподобного Іоанна Ліствичника.

Зробимо короткий огляд життя преподобного Іоанна. Святий Іоанн Ліствичник жив у VI столітті. Він отримав хорошу освіту, але залишив світ і шістнадцятирічним юнаком вступив в Сінайську обитель, де на двадцятому році життя був пострижений у чернецтво старцем Мартирієм.