Поняття “джихад” у класичному і сучасному ісламі
грудня 8, 2011  |  Автор: Назар Лозинський  |  Кафедра Суспільно-гумонітарніх дисцеплін, Статті

0000000006 Поняття джихад у класичному і сучасному ісламіПерш ніж висловлювати поняття про джихад – «священну війну», в її історичному розвитку, вважаю потрібним подати тут короткий нарис характеру і вдач арабів до ісламського часу, щоб показати, наскільки вчення Магомета по відношенню його послідовників до всієї решти людей, що не визнавали обнародуваної ним нової релігії, залежало в своєму походженні і від природного характеру арабів, і відповідало народним вдачам. Звідси нам буде зрозумілий і той дивовижний успіх, яким супроводжувалася «священна війна» в перший, початковий період історії ісламу.

Араби населяли Аравійський півострів, який майже з усіх боків замкнутий горами і морями, покритий в більшій частині своєї безводними піщаними пустелями і лише у відомих місцях родючими оазисами. Вони ділилися на арабів чистокровних, які походили від Іоактана, внука Арфаксадова, або на арабів осілих (хадаси), і на арабів ізмаєлітів, що пристали до першого корінного племені, і на арабів кочівних {бедуїнів). До цих двох гілок домісилися нащадки шести синів Авраама, і ізмаєліти утримали за собою перевагу, наклали на інших відбиток свого характеру і засвоїли всім їм своє походження від Аврама через Ізмаїла.[1] Тому в житті ізмаєлітів багато відмінних рис, властивих семітам, — рис, які, під впливом властивостей країни, що населяється ними, одержали свій відмінний характер.

Араби не мали земельної власності і певного місця проживання. Араб вважає своєю власністю верблюда, намет, зброю, а не землю. Араби жили племенами. Шейх або начальник був єдиною особою, керівником життя племен, але його влада була строго обмежена і знаходилася відповідно до незалежного духу арабів. Шейх був перший між рівними, був на чолі на війні і головував на зібраннях. Гідність шейха була в деяких випадках спадкова, і під час Магомета спадковий шейх носив титул Аль-Рабба[2], Люблячи більше пустелю, араби не любили будувати міст і зміцнень. Якщо і були міста, то це були релігійні, суспільні і торгові центри, які населялися деякими торговими племенами, і в які араби-кочівники сходилися для жертвопринесень, суспільних справ і торгівлі. Таких міст було небагато. Першими з них були у той час: Магреб або Саба в Ємені, Гофра при Персидській затоці і на східній дорозі, Петра на північному заході з гаванню Акаба при Червоному морі, Мекка, Ятсріб або Медина, відомі своїми наступними подіями і ін. Взагалі араби-кочівники зневажали багатолюдність міст, цивілізоване життя і її зручності. Вони з гордістю носили назву «бедуїн», яке означає «пустинний».[3]

У своєму бедуїнському кочовому житті араби проявляли як добрі, так і злі якості. Характер арабів цілком відповідав їх духу незалежності і не підкорявся в своєму виразі ніяким певним законам, які б зобов’язували їх жити так чи інакше, за винятком тих звичаїв, які вони успадкували від предків, а ці останні склали їх на підставі досвіду життя в аравійській пустелі. До таких звичаїв належить гостинність — звичай дуже поширений між арабами. Вони охоче приймали до себе всякого мандрівника-чужоземця. Бедуїнський намет — місце священне, в якому міг бути спокійний кровний ворог, якщо він захищений правом гостинності. Людина, що вступала в бедуїнський намет, ставала людиною недоторканною. Закон непорушності гостинності додавався арабами до істот негідних і найнебезпечніших.[4]

Скупість, навпаки, була безчестям і поєднанням всіх вад. Народний геній арабів виразив свій погляд на скупість в наступних прислів’ях: «з рук скупого не випаде навіть зерна гірчичного»; «скупий надягає узду на домашнього щура», тобто він бажає все зберегти, навіть те, що неможливе зберегти. Скупий подібний «вогню світляка», який ні освітлює, ні розігріває. Зогайр про скупість так говорить: «хто багатий і не благодіє надлишками своєму племені, без того обійдеться воно і зганьбить скупого»[5].

Але поряд з цією світлою стороною характеру арабів, що пронизувало їхнє приватне життя, є інша, що становить протилежність першої, і обіймає собою суспільне життя арабів. Ця відсутність законних правил життя і панування свавілля і матеріальної сили в їх міжплемінних і міжнародних відносинах. У арабів не було нічого такого, що на юридичній мові позначається словом «право». «Кожен для себе» — це було керівником в їх житті і важелем в їх діяльності. Прислів’я «в пустелі кожен ворог»[6] визначила раз назавжди відносини їх до інших, з ким тільки доводилося їм стикатися на пустинній аравійській території. Ці свої ворожі відносини араб виправдовував переказом згідно якого при розділі землі інші гілки людського роду оволоділи щасливим і багатим кліматом, а нещасний Ізмаїл одержав у володіння пустелю. Потомство його тому має право хитрістю і насильством повернути частину спадку, якого він був позбавлений несправедливо. Цим переказом араб виправдовував грабіж, крадіжку і хитрість, якими він користувався в пустелі, як засобами існування. Під впливом приведеного переказу у арабів склався погляд на грабіж, як на ремесло. А такий погляд в свою чергу розвинув у араба своєрідне переконання на працю. Заняття працею і здобуття на прожиття мирним способом було для нього принизливим! Тому в своєму житті він віддавав перевагу ледачій і гордій бідності трудового і приниженого життя і прагнув до придбання ледачого і гордого багатства, заснованого на грабежі. Грабіж, таким чином, в очах арабів користувався пошаною і мав значення перемоги. Пограбувати мандрівника було в їх очах також похвально, як узяти місто нападом або оволодіти провінцією.[7] У міжнародних відносинах у арабів самосуд і особиста розправа вирішували все, і меч був єдиною запорукою правоти. Меч вирішував всяку справу і всякий розбрат; красномовство було здебільшого після того, як меч втомлювався діяти. «Хто не ображає людей, буде ображений ними» — було моральною радою, витягнутою Зогайром, сином Абу-Сольми, з його життєвої практики. Звідси через всю доісламську історію арабів проходить безперервний ряд воєн, які становили їх природній характер. Це спричинило до швидкого прийняття ісламу , і розповсюдження його серед невірних.

«Священна війна» з невірними, тобто зі всіма немусульманами заповідана в Корані і складає значну частину ісламу. У Корані «священна війна» позначається словами: джихад тобто війна за віру, битва на шляху Божому; джихад филлаги, тобто битва ради Бога. Під цими виразами зрозуміється взагалі війна мусульман за іслам, як єдину дійсну релігію, яка повинна існувати на землі. Ця війна вважається в Корані вельми бажаною в очах Бога етичною вправою, як допомога Богу в справі розповсюдження істинного богопізнання між безумними, тобто немусульманами.          У ряді інших етичних обов’язків людини – війна, яка по переконанню, Магомета, займає вище місце, ніж піст і молитва. Етичні обов’язки ісламу розташовані в такому порядку: молитва, милостиня, піст і хадж, тобто релігійна подорож до Мекки. Один халіф так сказав про значення цих обов’язків в справі внутрішнього удосконалення людини: молитва доводить нас до половини дороги від трону Божого, піст наближає нас до дверей його палацу, милостиня дає нам вхід в нього. А про війну богослови, ісламу, говорять, що вона є ключем до неба і безодні і що крапля крові, пролита на шляху Божому протягом однієї ночі, має більше значення в очах Божих, чим два місяці посту і молитви. Той, хто загине в битві, одержить прощення гріхів: у останній день його рани блищатимуть, як пурпур, видаватимуть запах, як мускус; крила ангелів і херувимів замінять йому втрачені члени. По Корану, війна з невірними є найбільша чеснота і неодмінна властивість істинно віруючого, переконаного в істинності ісламу;[8] вона служить до зцілення сердець віруючих[9] і замінює собою відсутність в ісламі засобів до покаяння, і подвигів етичного самовдосконалення. «Я загладжу гріхи тих, які виселяться або будуть вигнані з своєї країни, які терпітимуть на моєму шляху (для Мене), які битимуться і впадуть».[10]

Обов’язковість «священної війни» накладається, по Корану, на всіх мусульман[11]. Свідомість цієї обов’язковості повинна бути вкорінена в серці мусульманина, повинне складати вимогу його душі; мусульманин повинен йти на війну не по чиємусь наказу, пораді і переконанню, але виключно по непереборній вимозі совісті[12]. Не участь в «священній війні» свідчить про недосконалість віри і ставиться в розряд не простимих злочинів проти релігії, в один розряд з невір’ям[13]. Участь в «священній війні» не обов’язкова тільки для сліпих, кульгавих, слабких, хворих, неповнолітніх, що не мають матеріальних засобів; не виконання ними обов’язку «священної війни» неставиться у вину[14]. Участь у війні всіх інших виражається особистою присутністю в рядах воїнів і матеріальній підтримці війні за допомогою майна. «Віруйте в Бога і Його посланника, бийтеся на шляху Божому і жертвуйте своїм майном і собою», — мовиться в Корані[15] Коран особливо засуджує тих, які не хочуть жертвувати своїм майном. «Ви, — мовиться в Корані, — покликані марнувати ваші скарби для справи Божої, а між вами є люди, які виявляються скупими; але скупий — скупий тільки для свого розорення; бо Бог багатий, а ви бідні, і якщо ви відвернетеся, Він на ваше місце поставить інший народ, який вам не уподібниться»[16]. Навпаки, Коран відноситься з найбільшою похвалою до тих мусульман, які беруть участь в «священній війні» особисто і майном. «Істинно віруючі ті, які б’ються на своєму утриманні і з своїми людьми на шляху Божому. Одні вони щирі в своїх словах. Ті, які роздають свої багатства на шляху Божому, подібні зерну, яке виробляє сім колосів, і з яких кожен дає сто зерен, Бог дасть удвічі тому, кому захоче». Участь в «священній війні» своїм майном не повинно супроводжуватися внутрішнім жалем про дане. «Страх Божий не зійде тільки на тих, які роздають свої багатства на шляху Божому і не супроводжують свої милості докорами і поганими поступками»[17]. Особиста участь повинна також з’єднуватися із старанністю і щирим бажанням битися на шляху Божому[18]. Окрім цієї дійсної участі у війні мусульмани повинні брати участь в ній і морально, за допомогою збудження інших до війни через проповідь. «Не повинно всім віруючим разом йти на війну, — мовиться в Корані. — Слід краще відправляти тільки деяке число з кожного племені, щоб вони наставляли у вірі і повчали своїх співгромадян після повернення свого, для того, щоб ці трималися насторожі»[19].

Обов’язкову силу «священна війна» має до тих пір, поки існуватиме іслам єдиною вірою на землі. «Воюйте проти них (невірних) до тих пір, поки не залишиться невіри і поки не буде віра тільки в Бога»[20]. Для більшого збудження до війни в Корані пропонується переконання, що полеглі в битві «не мертві», але вони живі і «живуть у Бога»[21]; що ті, які беруть участь у війні «будуть в пошані»; що їх чекає «терпіння і милосердя Боже» і «прощення гріхів»[22], їм буде дана «вища степінь»[23], «хороша і щедра нагорода»[24], «щедрі благодіяння»[25] і ін. Головним же чином, тому хто бере участь у війні обіцяється рай і сади, окроплені джерелами води[26]. Нагороди у війні зображаються під виглядом взаємного торгового обміну між Богом і мусульманином на майно і людей. «Бог, — мовиться в Корані, — купив у віруючих їх майна і їх людей, щоб дати їм натомість рай; вони битимуться на шляху Божому; вони уб’ють і будуть убиті. Обіцянка Бога істинного». Навпаки, ті які не беруть участь у війні будуть покарані жорстоким покаранням і замінені іншими народом, у вічному житті їх чекають пекло і муки.[27]

Священна війна» направлена проти невіри і невірних. Невірні ж, по переконанню, Магомета, складають два класи: по-перше, ті, які вірують в Бога і останній день, але відмовляються визнати богопісланництво Магомета; по-друге, ті, які шанували ідолів, і сумніваються у воскресінні мертвих. Відступники від ісламу і сектанти належать також до невірних і з ними, як і з першими, повинно воювати, як сказано в Корані. «Воюйте з тими, які не вірують в Бога і останній день, які не дивляться на заборонене Богом і Його пророком, як на заборонене, і з тими з людей Писання, які не мають віри до істини». Війна проти “істинно віруючих” мусульман беззаконна, оскільки втрачає свою релігійну мету — розповсюдження ісламу.

Правила стратегії також є вказані Кораном. «Священна війна», по самому своєму призначенню для розповсюдження віри, повинна мати наступальний характер[28]. Такою вона була під час завоювань Магомета і халіфів. Але у пізніших мусульман відносно цього існує розбіжність. Одні на підставі небагатьох місць Корану стверджують, що мусульмани не повинні нападати першими. Інші, по перевазі ісламсько-халіфського пояснення, на підставі численних висловів і переказів визначили, що мусульмани повинні починати війну з невірними[29]. У Корані розпорядження щодо початку війни виражені двозначно. В сурі 2 (ст. 186) засуджується наступальна війна: «бийтеся на шляху Божому проти тих, які нападають на вас. Але не поступайте несправедливо, нападаючи на них першими, бо Бог не любить несправедливості». У вірші 189 тієї ж сури читаємо: «бийтеся з ними, доки не боятиметеся спокуси і поки поклоніння буде тільки єдиному Богу. Якщо вони покладуть кінець своїм ділам, тоді геть ворожнечу, окрім тільки злих».[30] Чи не дивовижна тонкість Магомета! Він говорить: окрім тільки злих. Таке виключення дає повний простір до нападу мусульман на невірних, тому що язичники, християни та інші завжди нечисті, і злі в очах мусульман. Крім того, є великий простір в розумінні слова злий. Дитя говорить, що його кішка або собака зла, коли бідна тварина, що дозволила дитині вищипувати волосся і дерти вуха, дряпає свого маленького тирана. Послідовники Корану також можуть, не бачачи сенсу Корану, називати злими юдеїв і християн, які не допускають розкрадання свого майна і не сповідають ісламу. Коли правила законодавця не точні, вони зручні до підтримки всяких претензій.

Область війни не визначається в Корані, і мовиться байдужо: «вбивайте їх (невірних) скрізь, де не знайдете, і женіть їх, звідки вони вас вигнали. Не бийтеся з ними біля дому молитви, якщо тільки вони не нападуть на вас»[31]. Приводом для війни може служити виключно безвір’я , що розуміється з точки зору Магомета. Ясно, що такі приводи повинні виникати постійно в світі. Тому в Корані немає позитивних вказівок щодо часу нападів. Існуючі в Корані вказівки відрізняються суперечностями. Так, в сурі 9-ій (ст. 5) повелівається вбивати і воювати з язичниками скрізь після закінчення священних місяців, яких у мусульман чотири: Шаввал, Зу-л-каада, Зу-л-хіджа і Мухаррам,[32] але в статті 36-ій тієї ж сури сказано: «число місяців перед Богом дванадцять, таке воно в книзі Божій з дня, як Він створив небеса і землю. Чотири з цих місяців священні; це постійне вірування. У продовженні цих місяців не поступайте несправедливо відносно самих себе, але бийтеся з язичниками у всіх місяцях, оскільки вони б’ються з вами повсякчас».

Військовий стрій , по Корану, повинен складатися з піших і вершників, легко і важко озброєних. Строга дисципліна приказується Кораном . Мусульмани не повинні йти всі разом на війну[33]. У битві вони повинні дотримуватися порядку[34], приймати методи застереження і підходити або загонами, або разом, не говорити із стрічним і не обмінюватися вітаннями, не піднімати суперечок, тому що вони ослабляють хоробрість і шкодять успіху, але у всьому покорятися начальнику[35]. У битві мусульмани повинні бути непохитні, тверді, як міцна споруда[36], сподіватися на Бога і закликати ім’я Його[37]. Для пробудження у воїнах стійкості і мужності на полі битви в Корані слідує вчення про напередвизначення. «У якому б ви місці не були, смерть наздожене вас; вона досягне вас на високих баштах»[38]. Крім того, Коран утішає тих, які б’ються, що на полі битви разом з ними б’ється сам Бог. «Вбиваєте їх (невірних) не ви, а Бог. Коли кидаєш спис, не ти кидаєш, а Бог, щоб випробовувати вірних добріш досвідом; бо Бог чує і знає все». Крім того, в Корані Бог, в справі розповсюдження поклоніння Собі, ставиться в залежність від своїх поклонників і потребує фізичної їх допомоги для свого торжества. «О, віруючі! Якщо ви допоможете Богу у війні проти божевільних, то Він також допоможе вам і укріпить стопи ваші». Втеча з поля битви особливо засуджується в Корані. Релігійні обов’язки, як наприклад молитва, повинні дотримуватися і під час війни; але здійснюється молитва інакше, ніж в мирний час. Все військо ділиться на дві частини: після того, як одна частина із зброєю в руках здійснить молитву, слідує інша частина. При цьому Коран вимагає, щоб віруючі молилися із зброєю в руках.

Щодо молитви Коран допускає скорочення молитов, здійснення їх стоячи або сидячи на коні.[39] Для обмивання дозволяється вживати пісок. Піст також дотримується під час війни. Милостинею або доброчинством мусульманин бере участь в визначенні свого майна на військові витрати. Мусульманам радиться надавати допомогу один одному.[40]

Коран радить сполучати війну з кровопролитиями і вбивствами[41]. Щодо укладення миру в Корані містяться суперечливі свідчення. У одному місті[42]Коран радить не погоджуватися на мир, поки “вірні” сильні; у другом[43] — радить схилятися до миру і старатися про підписання його. Після перемоги Коран радить не послаблювати переслідування ворогів[44]. З полоненими Коран радить обходитися особливо строго: «тисніть міцно пута полонених»[45], — мовиться в Корані. Відпускати полонених на свободу дозволяється Кораном по сплаті ними викупу і після закінчення війни[46]; полоненим, що залишилися у мусульман, пропонується рівняння в правах з мусульманами за умови прийняття ісламу[47]. На військову здобич всі мусульманами, що брали участь у війні, мають рівне право але головним чином здобич належить Богу і Його посланнику, тобто Магомету. Здобич розподіляється так: п’ята частина йде Богу, Магомету, рідним, сиротам, бідним і подорожуючим, а решта частини розподіляється між мусульманами. При цьому Коран особливо забороняє різні суперечки. Таким чином, мусульманин, по Корану, є солдат на службі у Бога; битва з невірними складає для нього релігійний обов’язок.

Отже, яким же характером відрізняється воїн мусульманин з невірним на підставі представленого навчання Корану. Самі назви, під якими ця війна відома в Корані, указують перш за все на її релігійний характер, оскільки метою війни служить розповсюдження ісламу за допомогою меча і оскільки спонукою до війни являються вічні нагороди, які мають найближче відношення до спасіння людини, і сама вона зводиться в число релігійних обов’язків людини. Словом, все вчення Корану про війну з невірними говорить про її священний характер. Ця війна однаково виявлялася за життя Магомета , в практиці халіфів, і їх послідовників.

Немає ніякого сумніву в тому, що війна з невірними мала релігійний характер, але було б помилково стверджувати, що тільки ця мета виключно визначає характер джихаду. Коран, законодавче джерело війни, і практика її говорить і про іншу мету цієї війни, протилежну першій, про її земний характер. У деяких розпорядженнях Корану разом з релігійною метою війни стоїть арабська пристрасть до наживи і пограбування. «Воюйте з ними, не мусульманами, доки вони не заплатять данину всю без виключення і не будуть покірні»[48]. У іншому місці війна прямо називається вигідною. Такою «священна війна» була при Магометі, і такою перейшла і до його наступників. У практиці «священної війни» земна мета її ніколи не опускалася із виду. Араби в своїх завоюваннях завжди переслідували разом з релігійними і мирські цілі честолюбства, прагнули до того, щоб заволодіти більшим майном і землею.[49] Головним спонуканням до їх завоювань була збуджена релігійною проповіддю спрага до грабежу і здобичі, властива всім кочовим народам, яку висловив, між іншим, Халід під час переходу персидського кордону: «Якщо ми, — говорив він своїм солдатам, — не бажаємо битися за справу Божу, і якщо ми переслідуємо тільки свої власні інтереси, то нам потрібно заволодіти цією країною, залишаючи усюди печаль і голод іншим»[50]. Теж саме свідчить і військова практика арабів. Амру, після узяття Олександрії, сповіщав Омара: «Я узяв велике місто Сходу. Мусульмани прагнуть скористатися плодами своїх перемог. Що потрібно робити?» «Пощади жителів», — відповідав Омар. Мусульмани піддали місто грабежу і спустошенню. Безліч будівель і церков, і зокрема церква св.евангелиста Марка, були спалені. Тоді винищена була і Олександрійська бібліотека. Коли, на прохання Іоанна Філоппона-яковита, Амру запитав у Омара щодо Олександрійської бібліотеки, останній відповідав: «Якщо грецькі книги згідні з Кораном, у такому разі вони даремні і немає потреби зберігати їх; а якщо вони не згідні з Кораном, то вони небезпечні і повинні бути знищені». Солдати Амру виконали вирок: папіруси, пергаменти, хартіями і кодексами бібліотеки горіли протягом чотирьох місяців в Олександрії[51]. Фіваїдська пустеля, прославлена аскетичними подвигами св.Павла Фівейського і св. Антонія була протоптана ногами мусульман, що заперечували чернецтво в принципі.[52]

У Корані все пристосовано до збудження пристрастей. Для збудження пристрастей Коран малює привабливі для плотської людини картини райської насолоди. Для збудження ентузіазму, жорстокості і кровожерливості існує в Корані проповідь фаталізму, що робить мусульманина пасивним знаряддям долі, спорудженим для покарання і тортувань невірних.[53] Під впливом представлень раю і напередвизначенням мусульман безстрашно мчить на невірних, зневажаючи різні небезпеки. Уявою він несеться далеко за межі справжнього життя, до життя вічного, безсмертного у аллаха. Під впливом картин, зображених Кораном, мусульманину представляється, як він з жадністю голодного бедуїна і прагнучого Танталу кидається на смачні райські страви. Йому уявляється, як розставлені в розкішних садах, де під тінню райських дерев він проводить час з гуріями. При таких картинах запалюється плотська уява мусульманина, і він тільки чекає наказу свого начальника, щоб негайно понестися на ворога і відвоювати для майбутніх плотських задоволень райські зручності майбутнього життя[54]. Даний наказ — і мусульманин цілком віддається вбивству і винищуванню. Люта смерть жертв його не тривожить, і приносять йому якесь звіряче задоволення. Після декількох жертв від несвідомої енергії його нерви притупляються, розум захмарюється, совість замовкає і всі людські відчуття заглушаються. Мусульманин робиться фанатиком. Кров і попіл свідчать про його подвиги на війні.[55] Унаслідок такого фанатичного збудження «священна війна» одержує кровний характер. Це визначено і самим Кораном. «Вбивайте (невірних) для того, щоб зробити з цього велику різанину. Вбивайте їх скрізь, де не знайдете, і женіть їх, звідки вони вас виганяли».

Для послідовників Магомета залишиться одна надія — це милість аллаха. Він великий, він всемогутній і благий. Він рятує, якщо захоче; але чи захоче? Повна, безмежна залежність і досконала відданість Його волі, це те відчуття, та релігія, яку Магомет назвав характерним ім’ям “ісламу”, тобто покірності, відданості Богу і Його волі, яка є природнім плодом такого безвихідного положення араба. Це не гордий еллін в своїй прекрасній і розкішній країні, це раб, що повзає у ніг свого господаря і з трепетом чекаючи у нього щастя і нещастя, життя і смерті.[56] Перед лицем, перед свавіллям цього всемогутнього правителя він зробиться фаталістом, фанатиком, рабом. З підлесливістю стане він падати ниць перед кожним спритним честолюбцем, який зуміє запевнити його, що він обранець аллаха. У вогонь і воду, в пил битви і на штурм фортець піде він за всяким, хто поведе його ім’ям аллаха і оголосить себе виконавцем Його волі».[57]Цю ж покірність долі зберігають і нинішні послідовники ісламу, пам’ятаючи слова Зойгара, сина Абу-Сольми: «хто прожив вісімдесят років, присягаюся, скучив; мені вже відомо що трапилося нині, вчора і раніше; лише приховано завтрашнє. Бачу: смерть, сліпа верблюдка, кого ударить ногою, вбиває; на кому зробить промах, той живе і старіє… Хто боїться стріл смерті, того вони наздоженуть, хоча б він зійшов по сходах до небес».

свящ. Петро Бойчин


[1]Родина Мухамеда. — Православний собеседник. 1876. Ч.1.С177.

[2] Д. Хвольсон. Характеристика семитических народов. — Русский вестник. 1872. Т. ХСУП. С. 452.

[3] Ильин. Происхождение и характер ислама. С. 4—6.

[4] Д. Хвольсон. Характеристика семитических народов. — Русский вестник. 1872. Т.ХСVП. С.459.

[5]                     Там же, С.451.

[6]                     Marcel. Egypte.Paris, 1848. P. 14.

[7] Климович Л. И. Книга о коране его происхождении и мифологии. М. 1988. С.238.

[8] Коран, сура. 8, ст.. 75; сура. 3, ст. 135; сура. 47, ст. 5 і 35; сура. 48, ст. 20; сура. 49, ст. 15.

[9] Коран, сура, 9, ст. 14.

[10] Коран, сура. 3, ст. 194, ср. сура. 9, ст. 20.                  

[11] Коран, сура. 4, ст. 97 і др.

[12] Коран, сура. 3 і 9.

[13] Коран,, сура. 9, ст. 44-15.

[14] Коран, сура. 9, ст. 92;сура. 48, ст. 17.

[15] Коран, сура. 61, ст. 11, ср. сура. 2, ст. 191.

[16] Коран, сура. 47, ст. 40, ср. сура. 9, ст. 93 и 94; сура. 57, ст. 8-11.

[17] Коран, сура. 2, ст. 264.

[18] Коран, сура. 9, ст. 38.

[19] Коран, сура. 9, ст. 123.

[20] Коран, сура . 8, ст. 40, ср. сура. 2, ст. 189.

[21] Коран, сура. 2, ст. 149; сура. 3, ст. 163 

[22] Коран, сура. 4, ст. 97.

[23]                   Коран, сура. 3, ст. 151.

[24] Коран, сура. 3, ст. 194. Коран, сура. 9, ст. 207.

[25] Коран, сура. 8, ст. 75.

[26] Коран, сура. 3, ст. 194; сура. 48, ст. 17.

[27] Saint-Hillaire. Mahommet et le Coran. P. 86.

[28] Perseval. Histoire des Arabes. T. II. P. 610 et ssq..

[29] Гиргас. Права христиан на Востоке по мусульманским законам. М. 1837. С. 67—69.

[30] Darras. Histoire generate d’Eglise. Т. XV. P. 554.

[31] Коран, сура. 2, ст.187.

[32] Коран Магомета (пер. Николаева). 1876, изд. 3-е. С. 124, прим. 3.

[33] Коран, сура. 9, ст. 41 и 123.

[34] Коран, сура. 61, ст. 4.

[35] Коран, сура. 4, ст. 73 (ср. сура. 8, ст. 62), 96 и 48.

[36] Коран, сура. 61, ст. 4.

[37] Коран, сура. 8, ст. 48.

[38] Коран, сура. 4, ст. 80, ср. сура. 8, ст. 43- 44.

[39] Коран, сура. 4, ст. 102-104; сура. 2, ст. 240.

[40] Коран, сура. 8, ст. 15—16.

[41] Коран, сура. 8, ст. 68; сура. 47, ст. 4.

[42] Коран, сура. 47, ст. 37.

[43] Коран, сура. 8, ст. 63.

[44]Коран, сура. 4, ст. 105.                       

[45] Коран, сура. 47, ст. 4.

[46] Коран, сура. 47, ст. 5.

[47] Коран, сура. 8, ст. 71.

[48] Sedillot. Histoire des Arabes. P. 42.                                          

[49] Терновский. Очерки по церковной географии и этнографии. М. 1876. Ч. I. С. 16 и 18.

[50] Гиргас. Права христиан на Востоке по мусульманским законам. М. 1837. С. 58.

[51] Климович Л. И. Книга о коране его происхождении и мифологии. М. 1988. С.227.

[52] Darras. Histoire generale d’Eglise. Т. XV. P. 554.

[53] Mills. Histoire du mahometisme. P. 191.

[54] Климович Л. И. Книга о коране его происхождении и мифологии. М. 1988. С. 123-125.

[55] Гиргас. Права христиан на Востоке по мусульманским законам. М. 1837. С. 64.

[56] Darras. Histoire generale PEglise. Т. XV. P. 542.

[57] Терновский. Очерки по церковной географии и этнографии. М. 1876. Ч. I. С. 27-29.

 

Стиль : vfxdude | © 2010-2012 З благословення Високопреосвященнішого митрополита Димитрія Догори ↑