Проповідництво Стефана Яворського
листопада 12, 2010  |  Автор: Назар Лозинський  |  Роздуми, Статті, Церковна історія  | 

яворський стефан Проповідництво Стефана ЯворськогоУ Православній Церкві проповіді надається неабиякого значення ще з давніх часів. Вона виконує тут дві основні функції: по-перше, навчає релігії, озброює віруючих знаннями про суть і особливості православного віровчення, про історію Церкви, прилучаючи їх тим самим до релігійної віри, а, по-друге, виховує, прищеплює парафіянам відповідний тип мислення і поведінки, спонукає до діяльності, спрямованої на зміцнення віри й авторитету Церкви[1].

Історія православного проповідництва свідчить, що в ньому відбивались практично всі ті дії, процеси і тенденції, які існували і в суспільстві й так або інакше торкалися Церкви. Воно виступає своєрідною передавально-проміжною ланкою між двома рівнями релігійної свідомості: богословським і буденним. Недарма сучасні православні ієрархи навіть називають проповідь “особливою галуззю богослов’я”, зверненою “до людини безпосередньо”[2].

На Україні була широко розвинена школа проповідництва, тому, проводячи свої реформи, цар Петро І викликав з України багатьох великих проповідників, одним з яких і був Стефан Яворський.

Народився він 1658 року на Волині в містечку Яворно в сім’ї галицького шляхтича. Освіту отримав у Києво-Могилянській Академії, а пізніше, прийнявши за традицією того часу уніатство з іменем Станістав, продовжив навчання у Львові, Любліні, Познані та Вільно. Вернувшись у Київ, Яворський зрікся уніатства, прийняв постриг і став викладачем, а пізніше і ректором Києво-Могилянської Академії.

На початку 1700 року Стефан Яворський, за рекомендацією митрополита Варлаама Ясінського, приїхав у Москву, сподіваючись отримати кафедру десь на півдні Росії. Але його доля склалася зовсім інакше. Петро І почув його проповідь на похороні боярина А.Шегіна і Яворський був призначений митрополитом Рязанським і Муромським, а через два місяці, 16 грудня 1700 року, місцеблюстителем патріаршого престолу.

Весь пастирський шлях Стефана Яворського проходив у повному розумінні і співпраці з царем і лише наприкінці життя стосунки між ними повністю охололи. Причиною цього стало те, що Яворський так і не дочекався патріаршого престолу.

Свій талант проповідника митрополит направив на боротьбу з розколом і протестантським впливом, виступаючи з пропагандою морально-гуманітарних принципів не лише з амвону, але і з викладацької кафедри, ставши у 1701 році першим “протектором” Московської слов’яно-греко-латинської академії[3].

Проповіді Стефана, написані згідно західних канонів, прийнятих Києво-Могилянською школою, відрізняються яскравим і помпезним складом, безліччю метафор і вигуків. У Словах, виголошених з приводу військових перемог на взяття Орешка, Нарви, Полтавської “вікторії” знаменно викладається головна думка — “цей лютий звір лев, Король Шведський, рикає і розкриває уста свої, бажаючи проковтнути Росію, але премужній Самсон наш Государь Цар закрив уста цьому леву і розірвав льва Шведського[4]. Звертаючись до російської армії, Яворський виголошує: “Похвала наша Російська, прехоробрі воїни, радуйтеся, веселіться і торжествуйте православна і преславна кавалерія Російська… ваше це нині свято…[5]. вихваляння подвигів Петра І завжди переповнювало Стефана: “Пресвітлий наш, монарше! Ти єси істинне правило і образ, ти єси воістину Петро непереможній, камінь віри найміцніший[6].

Вже на початку ХVІІІ століття проповідь Стефана Яворського до Петра І змінюється з елегійної на звинувачувальну. Так, у проповіді в день іменин царевича Олексія 17 березня, Стефан називає його “єдиною нашою надією“. У цій проповіді були явні натяки на неправильні вчинки царя (шлюб із Катериною при живій дружині, нетримання постів, гоніння на Церкву). Митрополит Стефан каже: “Море суворе, море — людино законопослушна,— чому ламаєш і руйнуєш береги? Берег — це закон Божий; берег — це перелюб не чинити, не бажати жінки ближнього, своєї жінки не залишати; берег — це охороняти благочестя, пости, а найбільше Чотиридесятницю; берег — це ікони почитати[7]. Після таких висловлювань Стефану було на деякий час взагалі заборонено проповідувати.

Усю свою енергію церковного ієрарха і богослова Стефан Яворський направив на боротьбу з єресями та вільнодумством, особливо з поглядами, близькими до протестантизму. Тому, намагаючись перешкодити розповсюдженню таких поглядів, він написав книгу: “Камінь віри православним синам Церкви Святої на утвердження і духовне спорудження, а падаючим через камінь спокус на підняття і виправлення“. Полемічний трактат, направлений на заперечення протестантизму був мужнім викликом місцеблюстителя, тому що він засуджував те, чому потурав Петро І. Відстоюючи чистоту Православ’я, митрополит, в основному, боровся не просто з протестантизмом, а з підкоренням Церкви державі, захищаючи її пріоритетне місце в духовному житті суспільства[8].

“Камінь віри”, твір догматичного змісту, дає можливість судити про Стефана Яворського як про гомілета-богослова. Автор запропонував читачам викладення православних догматів, які осуджуються протестантами (почитання ікон, хреста, святих мощей, Євхаристії, Літургії, постів та ін.), з доказами зі Святого Письма, соборних правил, творів Отців Церкви. Цар, що доволі скептично ставився до мощей, чудес, постів не одобрив праці Яворського. Але головною причиною було різне розуміння царем і митрополитом відношень духовної влади до світської. У “Камені віри” глава Церкви чітко визначив свою позицію: “Ми всяко повинні цареві коритись у справах світських; пастирям ж вищим у справах віри. Царі над християнами начальствують, не тому, що є християнами, а тому, що є людьми, тому таким же чином можуть начальствувати і над юдеями, і над магометанами, і над язичниками. Тому влада царів більше за тіло дбає, ніж за душу… Царі борються з ворогами видимими, духовна ж влада з невидимими[9].

Проповіді митрополита Стефана дали підстави осуджувати його в прихильності до “латинництва”, “католицизму”. Дійсно, виголошуючи свої проповіді та дискутуючи з протестантами, Яворський запозичив ряд своїх доказів з книг Балларміна, Бекона та інших єзуїтських богословів. Але в церковному житті він був ближче до старомосковських церковних ортодоксів, противників Петрових реформ. Він був якраз тим архіпастирем, який на собі відчув зневагу церковної влади.

Так і не ставши Патріархом, Стефан Яворський не зміг працювати разом зі своїми недругами Феодосієм Яновським та Феофаном Прокоповичем — віце-президентом Священного Синоду — і віддалився від справ на покій. У останньому листі до Петра І (27 червня 1722 року) він підписався як звичайно: “смиренний Стефан, пастушок Рязанський“. Незадовго після цього він помер, залишаючись в історії Церкви першим і єдиним президентом Священного Синоду, талановитим проповідником, ревним захисником Православ’я і знаменитим бібліофілом.

Назар Лозинський


[1] Людина і світ, 1990.- №8.- С.44.

[2] ЖМП, 1983.- №2.- С.21.

[3] Кисилев А.Ф. Великие духовные пастыри Росии.- М.: “Владос”, 1999.- С362.

[4] Самарин Ю.Ф. Стефан Яворский и Феофан Прокопович.- М., 1996.- С.203.

[5] Там само.- С.203.

[6] Там само.- С.201.

[7] Поселянин Е. Русская церковь и русские подвижники 18-го века.- СПб., 1905.- С.128.

[8] Шкуринов П.С. Философия России ХVІІІ века.- М., 1992.- С.256.

[9] Поселянин Е. Русская церковь и русские подвижники 18-го века.- СПб., 1905.- С.130.


Стиль : vfxdude | © 2010-2012 З благословення Високопреосвященнішого митрополита Димитрія Догори ↑