Говіння – це момент, коли з обновленою силою і знову, по-новому ми повинні задумуватися над життям та над собою. Над життям – яким його Господь задумав для нас, і над собою – яким ми це життя зробили. В тому й полягає покаяння, щоб немовби виміряти відстань між тим, що задумав Господь, і тим, що ми здійснили; між тим, що нам було дано і що ми використали чи ні, виконали чи не виконали. Це треба робити – і не раз в житті. Ми часто відкладаємо цю задачу до нашої передсмертної години, до останньої нашої хвороби, до моменту, коли раптом виявимо, що невиліковно хворі або що перебуваємо в смертельній небезпеці. І тоді, перед обличчям страху, перед обличчям смерті, перед небезпекою ми раптом стаємо по відношенню до себе, до життя, до людей, до Бога – серйозними. Ми перестаємо грати в життя. Ми перестаємо жити так, немовби пишемо тільки чернетку, яка колись пізніше – о, набагато пізніше! тому що здається, що часу ж так багато попереду – буде перетворена у щось остаточне. І ніколи цього не буває, тому що старість, старіння тіла, виснаження розуму, раптова смерть, обставини застають нас зненацька і вже не дають часу. І дуже страшно думати, що може настати момент, коли виявиться запізно.
Достоєвський в “Братах Карамазових” маленьку главу присвятив пеклу; для нього пекло – це момент або стан, коли людина скаже собі: “Пізно! Я пройшов мимо всього…; єдине, що було потрібним, єдине, для чого вартувало жити, чим вартувало жити, я вже більше виконати не можу; я нікому більше не потрібний. Був час, коли я міг любити розумно, сердечно, творчо; тепер я цього більше зробити не можу; я увійшов у вічність, в якій любов виливається від Бога; моя любов нікому більше не потрібна. На землі – так, вона була потрібна дуже багатьом; дуже багатьом потрібно було, щоб я на них звернув увагу, щоб я їх помітив, щоб я умів їх побачити глибоким, проникливим поглядом; щоб я вмів прислухатися до них і чути не тільки порожні звуки, слова, а те, що за словами ховається: крик, плач, радість чи страх живої душі перед своїм життям…” Картина, яку подає Достоєвський і яку я зараз розвинув – реальна: буде момент, коли мине час; буде момент, коли жаліти, діяти, активно любити буде вже пізно… Наша любов, наша творчість, наші думки і слова вже нікому не будуть потрібні, бо всі ми будемо стояти перед Божою любов’ю, Божою мудрістю, і Божою правдою, і Божим судом.
Ось чому з року в рік ми збираємося тут на одноденне, дуже коротке говіння, на короткий період, коли все нам говорить: “Опам’ятайся! Опам’ятайся, поки не пізно; почни жити, поки ще можна жити, поки не зупинився час, поки ще можна діяти!” Спаситель нам каже: Ходіть, поки є світло; коли настане пітьма, вже буде пізно ходити, і нікуди, і не буде ні шляху, ні дороги… У нас ще є час, а скільки його – ми не знаємо. Зараз сидимо тут, повні життя, нехай навіть на схилі років, але живі; одна мить – і будь-хто з нас може, зненацька захоплений смертю, стати перед Богом. В цьому значенні смерть нам нагадує про те, що треба поспішати жити з усією глибиною, на яку ми здатні. В різні роки, в різному віці, при різних обставинах ми повинні жити по-різному. Один французький поет сказав: В молодій людині горить вогонь; в старій людині світить світло. Треба вміти, поки горить вогонь – горіти; але коли минув час горіння – зуміти бути світлом. Треба в якийсь момент життя бути силою, а в якийсь момент бути тишею. І кожен з нас повинен задуматися над тим, де він знаходиться і чи вміє він зробити цей перехід від творчої сили до споглядального світла. Людям іноді більше потрібне світло, ніж наша діяльність; потрібне світло, потрібне мовчання, потрібна тиша, потрібне те глибоке, безмовне розуміння, яке можна дати людині тільки тоді, коли сам внутрішньо заспокоїшся, не шляхом застою, а шляхом заглибленої внутрішньої тиші.
Отці Церкви нам говорили, що ми повинні пам’ятати про смерть. Так, але не як про страх, а як про нагадування, що треба жити всією глибиною життя, поки воно є. Причому жити не злегка, а власне глибоко; тільки смерть може нам дати міру того, яким повинне бути життя; тільки та людина, яка готова життя своє покласти за свого Бога, за внутрішню правду, за свого ближнього – тільки така людина може жити всією силою своєї душі. Людина, яка не готова заплатити всім своїм життям за те, щоб стояти в правді, у вірності, ніколи не буде жити всією силою своєю. Завжди її буде стримувати страх, як би не загинути, як би не постраждати, як би не ризикнути більше, ніж вона готова… І тому так важливо – не примиритися зі смертю, а увійти з нею в нові взаємовідносини. Апостол Павло говорив, що для нього життя – Христос, смерть – здобуток. Але він говорив і про те, що знає Христа не тільки воскреслим, Переможцем смерті, але й розп’ятим; і на землі ми повинні прилучитися і до торжества життя, яке нам дає Христос воскреслий, який переміг смерть, і до Його хресної дороги. А ця хресна дорога означає готовність життя своє віддати, смерть прийняти заради того, що є святе, значне і велике. Ми рідко над цим задумуємося. Життя тече, і в молоді роки смерть здається дуже, дуже далекою, нереальною: вмирають інші, старі люди. В період війни вмирають і молоді, але ця смерть не поступова, вона не наростає в людині, вона не з дня на день її долає, руйнує; вона приходить миттєво, або так швидко і так трагічно. І до неї додається стільки страждання, стільки пережитого страху і стільки страху за тих, кого залишаєш… Але ми всі йдемо до тої смерті, яка рано чи пізно нас пожне; і нам треба жити з такою величчю, щоб смерть була для нас не страхом, а відкритими дверима, які нам дають можливість увійти в торжествуюче вічне Боже життя. Тому говорити про смерть чи говорити про життя – одне й те ж. Говорити про смерть – значить говорити про те, що життя повинне бути гранично інтенсивним у всіх видах, в яких воно може себе проявити: в творчості або в мовчанні, в заглибленості та у відкритості. І ось повстає перед кожним з нас питання: за життя, яке я прожив, нехай було воно коротким або дуже довгим, чи виявився я людиною, просто людиною? Чи виявився я християнином? Я називаю себе людиною, я називаю себе християнином – але чи правда це?.. Один з ранніх Отців Церкви, святий Іриней Ліонський каже, що людина покликана бути сяйвом Божої слави; справжня людина повинна бути такою, щоб інші люди, дивлячись на неї, бачили в ній сяйво вічного Божого життя; вона повинна бути одкровенням про Бога. І хтось з Отців пустині сказав: “Хто бачив брата свого, той бачив Бога свого”. Чи правда це? Чи можна про когось з нас сказати, що ті, хто зустрічає нас, задивляються, зупиняють на нас свій погляд і ставлять перед собою питання: Хто це такий? Що в цій людині такого, чого ми ніколи не бачили? В ній світло, якого я на землі не зустрічав; в ній сила безконечної лагідності та смирення, і разом з тим – міцної вірності… Ми покликані бути такими, щоб люди, зустрічаючи нас, зустрічали би відблиск Божої слави, могли б не в наших фізичних рисах, а в тому, що передається з глибин одної людини в глибини іншої, побачити нерукотворний образ Божий: нехай недосконалий, але який вже сяє немеркнучою красою вічності та Самого Бога.
Тільки тоді можемо ми сказати, що стали людиною; не просто твар’ю, зоологічним явищем, а людиною в тому значенні, в якому Бог нас творив: Його образом, живою, діючою іконою, вдивляючись в яку, людина може прозріти щось про Бога, звертаючись до якої, вона переноситься від землі на Небо, від часу у вічність, від людини, нею зустрінутої, до Бога, Якого шукає, прагне її душа. І ми називаємо себе християнами: “Я християнин”. Це говорили мученики в перші століття християнства; це слова, які вони вимовляли, свідчачи про те, що Бог і Христос для них дорожчі, ніж життя, і цими словами вони себе віддавали на знущання, на катування і на смерть. Ці слова були вирішальними в їх долі. Вперше християнами були названі учні Спасителя в Антіохії; не тільки тому, що вони належали до малої, маловідомої нової секти, яка потребувала до себе уваги, а тому, що люди в них впізнавали учнів Христа. В перші два століття різні християнські письменники зверталися до язичників, намагаючись дати їм зрозуміти, що таке християнин; і, наприклад, Тертуліан пише, що люди, які оточували християнську сім’ю чи малу на той час християнську громаду, часто говорили: “Як вони один одного люблять!” Любов жива, лагідна, видима, творча, любов одної людини до іншої, одної родини до іншої, одної громади до іншої була показною ознакою християн в той час. Тепер цього сказати не можна; навіть в родині цього нема, навіть в найменшій громаді цього нема. Якщо і є якась любов, то загальна, звичайна, та любов, яку можна зустріти і серед невіруючих та язичників: натуральна, природна, тваринна любов. Але не та любов, яка народилася з чуда оновлення, чиненого Духом Святим над нами. Над цим нам теж потрібно задуматися… Страшно, що ніхто не може впізнати в нас християн, якщо ми самі про це голосно не заявимо, часто викликаючи подив: невже християнин – це?.. Навіщо ж бути християнином, якщо нічим не відрізнятися від інших? Ані відсутністю страху перед стражданням, хворобою, небезпекою, смертю; ані відсутністю жадібності у відношенні до того, що можна одержати або вирвати в життя (а значить, в іншої людини) душевно, тілесно, матеріально; ані любов’ю, тобто, відмовою від холодності, байдужості, забудькуватості чи просто ворожого ставлення, тривалої, гіркої, отруйної ненависті… І ось перед кожним з нас стоїть це питання. Я не можу себе назвати навіть людиною в повному значенні цього слова; я персть, земля, я належу до тваринного світу, але не належу до світу Божественного. Іскри цього світу іноді сяють в мені; вони проходять в мені, як по небосхилі проходить падаюча зірка, – на мить освітлюється моя пітьма, лише на мить інша людина може щось вловити: в цій пітьмі щось блиснуло, чого вона раніш не бачила… Я не можу назвати себе і християнином, тому що та любов, яка в мені є, не в міру Божественної любові, тої любові, яку нам заповів Господь: Хто Мене любить, той заповіді Мої зберігає… А ми мимо заповідей проходимо. Ніхто неспроможен любити більше, ніж тоді, коли він за своїх друзів своє життя віддає (Йо. 15, 13). Апостол Павло пише, говорячи про Христа, що навряд чи хтось готовий померти за свого друга, а Христос помер за нас, коли ми були Йому ще ворогами, чужими… Він помер не тільки за тих, які Його впізнали, стали Його учнями, гідними чи негідними, але й за тих, хто Його засудив беззаконним судом, і за тих, хто Його фізично розпинав, пригвоздив до хреста: Прости їм, Отче! Вони не знають, що чинять… І ось перед кожним з нас повинне постійно стояти це питання: чи християнин я? Чи може хтось через мене впізнати лик Христовий? Почути биття Христової любові в моєму серці? Взнати мудрість та правду Божу в моїх словах та думках? Взнати Божі шляхи в моїх діях, в тому, як я відношуся до життя, до кожної людини, до Бога?
Апостол Павло каже, що прийде смерть, а за смертю суд. Так! До кожного з нас прийде смерть, і кожен з нас, рано чи пізно (коли – нам невідомо) встане перед Божим судом. А Христос іноді вимовляє строгі слова: суд буде без милості тим, хто не вчинив милості, хто був безжалісним, безсердечним, без любові… Не тому, що Бог виявиться таким самим “безжалісним” і “без любові”, як ми, а тому, що спасіння полягає в тому, щоб включитися в потік Божественної любові, щоб з’єднатися любов’ю з любов’ю. А якщо в нас нема цієї любові, якщо в нас нема здатності до любові, відкритості, нема серця, яке хоча б прагне любові, ми включитися в неї не можемо. Ми встанемо і, за словами Достоєвського, виявимо, що єдиний зміст цілого життя був – любов, і ми своє життя до кінця обезсмислили, спустошили і стоїмо без вмісту і навіть не в змозі прийняти той вміст, який Господь може нам дати. Божий суд не полягає в тому, щоб Господь вимірював наші чесноти, щоб Він розцінював нашу спокусливість в предметах віри. Подумайте над тим євангельським читанням, яке передує Великому посту: притча Христова про овець і козлища. Всі питання, які там ставляться, зводяться тільки до одного: коли ти був на землі, у тебе серце було кам’яне чи живе? Ти голодного нагодував? Холодного зігрів? Нагого одягнув? Ув’язненого, відкинутого людьми відвідав? Чи був у тобі жаль, чи в тобі жили тільки байдужість, гордовитість, самовдоволення, як у багача, який бенкетував, тоді як біля його порогу від голоду та холоду вмирав Лазар?.. Це єдине питання, яке ставиться: чи було в тебе людське серце чи камінь замість нього? Якщо у тебе була людська любов, то вона може розквітнути в міру Божественної любові; але якщо людської любові нема, то з чим може з’єднатися любов Божа?..
І не треба втікати від цього суду над собою, кажучи: Я ж люблю людей!.. Всіх людей, коли вони далеко, ми всі любимо. Один письменник дає таку характеристику одному зі своїх героїв: цей чоловік так любив людство, що ненавидів кожну окрему людину, яка спотворювала в його очах досконалий вигляд людства… Нереальне, неіснуюче людство – так, він любив; а конкретну людину або конкретну юрбу він винести не міг. В реальних людях він бачив потворність, а мріяв він про досконалу красу, якої не було, нема і якої ніколи не буде до Другого пришестя. Хіба наша любов до людей не така? Ми любимо дуже небагатьох, але й тих не вміємо любити без застережень, без умов. Ми сваримося, холодіємо, відвертаємося… Апостол Павло нам каже: Один одного тягарі носіть, і так ви виконаєте закон Христовий… Тягарі – це не лише негоди, це вся важкість іншої особи, іншої людини. Якийсь час нести ношу чужого горя, не дуже тривалої хвороби, короткої сварки ми всі вміємо; але як страшно буває бачити, що коли в людини велике горе, хвороба не закінчується, убогість не припиняється, то після короткого часу, протягом якого ми шкодуємо людину, оточуємо її увагою, носимося, возимося з нею, ми починаємо холодіти: невже кінця-краю не буде її хворобі, її вбогості, її горю? Пора б їй видужати! Пора б їй струснутися, опам’ятатися! Невже ціле життя мені з нею морочитися?!.. Не так до нас ставиться Господь. Поки наше життя триває, десятиліттями Він терпить, Він чекає. Він надіється; і Він активно весь час, весь час намагається нам допомогти…
Не в тому біда, що ми не багатьох любимо, – ми нездатні любити дуже багатьох, наше серце занадто вузьке (як каже апостол Павло: тісно в ваших серцях…). Але як ми погано, нетерплячо, неласкаво, нерозумно любимо й тих, про яких кажемо, що вони нам дорогі! Як нам потрібно задуматися над тими, хто нас оточує, і поставити собі запитання: яка моя любов до них? Радість – чи тягар? Тому що буває й так, що наша любов може задушити людину, вона для неї не свобода, а рабство; людина стогне від того, що ми називаємо “любов’ю”, коли ми знаємо краще від неї, в чому її щастя, що їй потрібне, де її радість, коли ми у неї відбираємо будь-яку іскорку свободи, творчості, тому що самі хочемо керувати її життям так, щоб їй “краще” було…
(З бесід під час Різдвяного посту 31 грудня 1983 р.)
митрополит Сурозький Антоній (Блюм)
підготував прот. Роман Великий