РОЛЬ ДУХОВНОЇ ШКОЛИ У ВИХОВАННІ ПАСТИРЯ
серпня 31, 2010  |  Автор: Назар Лозинський  |  Статті  |  , , ,

академія РОЛЬ ДУХОВНОЇ ШКОЛИ У ВИХОВАННІ ПАСТИРЯСьогодні на православному пастирсько-просвітницькому форумі піднімалось дуже багато цікавих і важливих питань, але на маргінесі нашої уваги залишилась проблема духовного становлення та психологічного розвитку особистості майбутнього пастиря. Покликання до священства, до пастирства, до служіння Господу виникає в людині абсолютно незалежно від неї самої. Іноді це трепетне почуття зароджується в людському серці ще задовго до завершення її психо-соматичного розвитку, іноді любов до Бога і храму визріває в людині у юнацтві, а іноді (і це ми часто бачимо у житіях святих) благодать Божа кличе людину собі на служіння вже після багатьох років духовних пошуків і поневірянь.

Чому так відбувається? Ми можемо припустити, що вирішальну роль у цьому відіграє сім’я, домашнє оточення, але дуже часто діти із бездуховних, атеїстичних сімей стають великими подвижниками благочестя. Не є вирішальним тут і шкільне виховання, адже і протягом існування Радянського Союзу, де у школах проповідувався войовничий атеїзм, бажання служити Богові і Церкві не зникало із молодих душ. І серед бур’янів людських гріхів і пристрастей проростали запашні квіти саду Божого. Ці парадоксальні на перший погляд речі викликають здивування серед нецерковних людей, але не у нас, православних християн. Ми повинні пригадати слова Христа Спасителя: “Не ви Мене обрали, але Я вас обрав” (Ін.15:16),— і тоді усі непорозуміння втрачають сенс. Господь Сам знає кого і коли покликати собі на служіння. “Кого Мені послати?”,— лунає у серці голос Божий і воно у цю ж мить відгукується: “Ось я, пошли мене!” (Іс.6:8). Саме тоді починається тернистий шлях майбутнього пастиря.
Пастирське покликання виражається перш за все в любові до всього, що пов’язане з Церквою,— до вівтаря, до храму, до богослужіння. Часто від людини можна почути, що її у храм привела цікавість, естетичні почуття, сила проповіді місцевого священика, краса хорового співу тощо. Але прийти у храм — це ще дуже мало. У храмі потрібно залишитись. Ось тут ми бачимо дію Божої благодаті. У храм людину приводить тварне, а залишає Сам Творець. Там, у храмі, ця молода людина зустрічається з пастирем і його завданням є розпізнати в душі поклик Божий та скерувати у правильне русло — навчання у Духовній Школі.
Тому, якщо говорити конкретно про пастиря, священика, то, зрозуміло, що його шлях тісно пов’язаний із відповідною освітою. Навчання у духовному навчальному закладі, складає невід’ємну, чи, по крайній мірі, дуже бажану частину підготовки до священства. Але воно не вичерпує всього, що необхідне людині, щоб стати священиком. Духовна школа може сприяти підготовці до священства, але може і перешкоджати. На превеликий жаль, в історії ми бачимо і такі приклади.
“У період навчання,— говорить митрополит Сурозький Антоній (Блюм),— студентові слід збирати з великою працею, уважно, з великим переконанням усе, що потім у житті пригодиться. Відразу починати з того, щоб формувати свій остаточний світогляд,— рано, бо для того, щоб збудувати свій світогляд, потрібно спершу мати дані, і неможливо мати думки, збудовані на вкрай примітивному, елементарному знанні християнської віри. Потрібно спочатку читати, думати і не намагатися узагальнювати в систему те, чого навчаєшся”.
Яке завдання ставить перед собою Духовна Школа, готуючи майбутніх священиків? Вона має на меті виховати богословсько освічених пастирів. Але якими повинні бути ці богословськи освічені священнослужителі? Богослів’я — це дар від Бога, вільний і незаслужений дар, дар благодаті. Цілком обґрунтовано сучасник і друг преп. Максима Сповідника, св. Фаласій Лівійський говорив про “бажання з бажань, благодать богослів’я”. Іншими словами, богослів’я не просто наше людське проникнення в життя Бога, але скоріше наша відповідь на божественне одкровення (Ін.1:18). Не стільки ми шукаємо і досліджуємо Бога, скільки Бог шукає і випробовує нас. У світській науці людина виступає як пізнаюча, але в богословській науці — вона пізнається Богом (Гал.4:9).
Таким чином, богослів’я скоріш засноване на божественній ініціативі, ніж на людській: Бог ніколи не буває пасивним об’єктом знання, Він завжди активний суб’єкт. Те ж саме можна сказати і по-іншому: богослів’я є мудрість — не шкільне дослідження і вивчення, але премудрість. Але справжня премудрість — це завжди Сам Христос, жива і особиста Істина, “Божа сила і Божа премудрість” (1Кор.1:24). Христос Сам є богослів’я: він єдиний справжній богослов, а ми богослови лише по дару, який отримуємо від нього. Справжній богослов — це завжди “навчений Богом” (θεοδιδακτος).
Саме тому православні Духовні Школи, в тому числі і у Київському Патріархаті, повинні виховувати у своїх питомців саме відчуття богоспілкування, відчуття присутності Божої у кожному кроці життя. Духовні Школи повинні особливу увагу зосередити на тому, щоб студент не перетворився на “сухого книжника”, “фарисейського богослова”, котрий достеменно знаючи богословську науку, не відчуває її серцем, не живе тими вічними істинами, котрі вивчає, досліджує і аналізує.
Майбутній священик, майбутній пастир, майбутній проповідник повинен шукати знання, причому об’єктивного знання, знання того, що є насправді, а не того, чого “вистарчить на моїх парафіян”. Бо хоч ці парафіяни для свого розуму, можливо, і не потребують богослів’я Григорія Палами, але у своєму духовному житті, якщо вони православні християни, вони живуть богослів’ям Григорія Палами. Немає такого догмату в Православ’ї, котрий не мав би безпосереднього, прямого відношення до пастирства. Власне, розуміння цього повинна навчити Духовна Школа кожного свого вихованця.
Студент Духовної Школи, як повчає нас єпископ Веніамін (Мілов), повинен із “Священного Писання, як із глибини морської… виносити перли знання, багатства спостереження над людською природою, прояснити істину для самих себе. Теоретична підготовка дослідженням Писань повинна спершу відродити самого пастиря, вивести на світ Божий все добре в його житті. Погане він повинен залишити, покаянно оплакати, забути і твердо вирішити більше не грішити, і, ставши справді доброю людиною, він може бути і добрим пастирем”.
Ще одна дуже важлива річ, котру повинна прищепити студентові Духовна Школа — це любов до молитви, до спілкування з Богом. Священик — не просто проповідник, не просто людина, котрій сповідаються, не просто суспільна фігура, але перш за все особа, котра предстоїть перед Богом в молитві — в молитві не тільки за себе, але і за людей, за світ. Відчуття важливості і потрібності молитви повинне супроводжувати питомця Духовної Школи кожну мить його студентського життя: молитва у храмі, молитва в аудиторії, молитва у трапезній, молитва у келії… Святий праведний Іоанн Кронштадський писав: “Люблю я молитись у храмі Божому, особливо у св. вівтарі, біля престолу чи біля жертовника Божого, бо дивно змінююсь я в храмі благодаттю Божою; в молитві покаяння і замилування спадають з душі моєї тернисті кайдани пристрастей, і мені стає так легко…”.
Поряд із молитовним настроєм, неусипною розмовою з Богом разом із пастирем крокує любов до своєї пастви. Горе тому пастирю, який не любить пасомих, який сприймає їх не як словесне стадо Христове, яке він зобов’язаний цілим і неушкодженим привести до спасіння, але як засіб для свого існування. Цього своїм власним прикладом, своїм ставленням, своєю поведінкою, своїми порадами навчають його на студентській лаві викладачі, інспекція та й, зрештою, адміністрація Духовної Школи. Ставши на пастирську ниву, молодий священик, маючи перед очима пам’яті взірці справжнього пастирства, ніколи не буде нерадивим требовиконавцем, засліпленим тією невимовною владою, яка дана йому через архієрейське рукоположення. До останнього звертається преп. Ісидор Пелусіот: “Твій обов’язок — це діло, а не відпочинок; турбота, а не лінивство; батьківська опіка, а не автономія тиранії; господарський захист, а не бездумна влада”.
Готуючи майбутнього пастиря до самостійного виходу у світ, Духовна Школа повинна уяснити йому, що протягом життя священик може потрапити у найрізноманітніші ситуації. Може скластись так, що все буде йому сприяти: і архієрей буде добрий, і храм попадеться гарний, і прихожани будуть його любити, словом, все буде на його користь. Але може бути і навпаки, коли все, здається, спрямоване проти нього, і тоді йому потрібно буде плисти ніби проти течії. Тоді йому потрібно буде згадувати усі навики духовного життя, здобуті у студентські роки. У такі складні періоди життя єдиною втіхою залишається Святе Письмо, яке повчає нас: “Ось хлібороб чекає доброго плоду від землі і довго терпить задля нього, поки прийме дощ ранній і пізній. Терпіть же довго і ви, зміцніть серця ваші, бо пришестя Господа наближається. Не нарікайте, браття, один на одного, щоб і ви не були осуджені: ось Суддя перед дверима стоїть. Візьміть за приклад, браття мої, тяжкі страждання і довготерпіння пророків, які говорили ім’ям Господнім. Ось ми ублажаємо тих, які терпіли. Ви чули про терпіння Іова і бачили кінець його від Господа; бо Господь вельми милостивий і щедрий” (Як.5:7-11).
Як страждання Господа Ісуса Христа перемогли смерть і спасли світ, так і скорбота пастирів сприяють духовному зростанню пасомих. Апостоли під час страждань зміцнювалися тією думкою, що їх страждання принесуть користь вибраним. Служіння Ісусу Христу не віддільне від служіння душам, які викуплені Ним. Страждання пастиря приносять користь його пастві — досвідчене знання цієї істини робить непереможною пастирську любов. Святитель Феофан наводить слова блаженного Феодорита: “З любов’ю переношу всякі засмучення, щоб гідно сподобитися спасіння і стати причасником вічної слави”.
Страждають на землі всі. Але одні (нечестиві) тікають від страждань, шукають задоволень і мають у цьому деякий успіх; а інші (благочестиві), неухильно слідуючи закону Христовому, часто бувають гнані від інакодумців. Різниця — в меті життя. Протоієрей Стефан Жила пише: “Цим і відрізняється справжнє вчення від оманливого: брехня завжди шукає собі задоволення, а істина знаходиться в тісноті гонінь і переслідувань. Страждання за істину є неминучою долею праведників”.
Апостол Павло порівнює пастиря з воїном і борцем (1Тим.1,18; 2Тим.2,3,5), щоб виправдати неминучість скорботи для священика. Святитель Феофан Затворник щодо цього говорить: “Борцеві неможливо вдаватися до млявості, воїнові в битві неможливо бенкетувати. Тому ніхто з тих, хто перебувають у боротьбі нехай не шукає спокою, не вдається до насолоди… Час спокою буде потім; а зараз — час зусиль і трудів. Ніхто, роздягшись і помазавшись для боротьби, не думає про спокій. Якщо ж ти бажаєш спокою, то для чого роздягся?”. Щодо пастирства це останнє питання слід прочитати так: якщо ти хочеш легкого життя, то для чого приймав священний сан?

Ректор ЛПБА
митр. прот. Ярослав Ощудляк

Стиль : vfxdude | © 2010-2012 З благословення Високопреосвященнішого митрополита Димитрія Догори ↑