Розмова про Таїнство Вінчання
квітня 5, 2012  |  Автор: Назар Лозинський  |  Богослов'я, Кафедра Богослів`я  |  Ректор

o.Rektor 150x150 Розмова про Таїнство ВінчанняНа запитання кореспондента газети “Експрес” (додаток “Моя сповідь”) про Таїнство Вінчання відповідає ректор ЛПБА митр. прот. Ярослав Ощудляк.

Що таке Таїнство вінчання?

Дуже гарно пояснює Таїнство Вінчання Кормча Книга (збірка церковних законів у Київській Русі): “Шлюб – це союз чоловіка і жінки, їхня згода на все життя, спілкування у Божому і людському праві”. Такою, власне, і є сутність цього таїнства – взаємна згода, взаємне спілкування. Шлюб – це свого роду жертва. Бо коли чоловік і жінка вирішують провадити спільне життя, то вони чинять подвиг – жертвують своєю самістю, своєю індивідуальністю, а почасти і своєю гордістю чи навіть гординею. Тепер життєва дорога кожного із них, яка ішла своїм ходом, повинна об’єднатись із іншою дорогою. Тепер у подружжя спільні інтереси, спільні проблеми, спільні здобутки і спільна мета – продовження роду людського, виховання дітей у християнському дусі, розбудова домашньої церкви, а отже і Церкви Христової.

 Яка iсторiя цього обряду?

Я б не називав Вінчання обрядом. Це все ж таки Таїнство. Таїнство, тому що дві різні людини – за вихованням, ментальністю, соціальним, інтелектуальним, духовним станом – стають одним цілим — подружжям. Це насправді велика таємниця Промислу Божого. І історія цього Таїнства сягає своїм корінням сотворення Богом перших людей, Адама і Єви. Вже у Раю Адам промовив знамениті слова, у яких і полягає Шлюб: “Залишить чоловік батька свого і матір свою і пристане до жінки своєї і стануть двоє однією плоттю”. Інша справа, що це Таїнство поєднане з відповідним обрядом, який виражає внутрішній його зміст. Тож обряд Таїнства Шлюбу розвивався від найдавніших християнських часів. Спершу наречені узаконювали свої стосунки перед цивільною владою, а потім ішли і отримували благословення у єпископа чи пресвітера (священика). Зрозуміло, що із розвитком церковного богослужіння розвивався і цей обряд. Остаточного свого чинопослідування він набув лише близько XVII століття.

У який перiод року (днi) не вiнчають?

Згідно канонічного права, не можна звершувати Шлюбу протягом чотирьох багатоденних постів (Великий, Апостольський (Петрівка), Успенський (Спасівка), Різвяний), в сиропусний тиждень, Пасхальний тиждень, в період від Різдва Христового до Йордану. Також не можна вінчати у дні  суворого посту (та напередодні): Усікновення чесної глави Іоана Хрестителя (11 вересня), Воздвиження Чесного і Животворчого Хреста Господнього (27 вересня). Згідно благочестивого звичаю Православної Церкви не слід вінчати напередодні великих двонадесятих свят, неділі, середи та п’ятниці. Правда, цей звичай на практиці рідко застосовується.

Як виглядає церемонiя вiнчання?

Церемонія вінчання за своєю схемою нагадує саму Божественну Літургію. Це пов’язано із тим, що у ранній Церкві наречені вінчались під час Літургії, на якій молодята причащались Святих Тайн Тіла і Крові Христових. Сучасний обряд вінчання починається із заручин, на яких священик нареченим закладає обручки. Це, власне, залишок того, що перед вінчанням наречені укладали шлюб перед державною владою. Саме ж Вінчання, як і Літургія, починається виголосом “Благословенне Царство Отця і Сина, і Святого Духа…”. Також на Вінчанні є читання Апостола, Євангелія, відповідних ектеній (прохань), спів молитви “Отче наш”, спільна чаша з вином. Взагалі це Таїнство чи не найбільше із усіх інших Таїнств багате на символіку: запалені свічки, обручки, вишитий рушник, присяга (згідно Требника свят. Петра Могили), спільна чаша, обхід навколо тетраподу тощо. Все це повинно показати молодятам, що їхня любов має горіти, бути вічною, а на спільній життєвій дорозі вони зобов’язані ділити і радості і печалі, і солодощі і гіркоту.

Кому можуть вiдмовити у вiнчаннi?

Перш за все тому, хто не є членом Церкви – нехрещеному. Не має священик права вінчати і тоді, якщо один із наречених вже перебуває у церковному шлюбі. Також перепоною до вінчання є кровне і духовне родство. Що це означає? Кровні родичі – це родичі до четвертого покоління: батьки і діти; брати і сестри (до троюрідних включно); дядьки, тітки і племінники (до троюрідних включно). Духовні родичі – це хресні батьки. Тому не може вінчатись хресний батько з матір’ю свого похресника, а хресна мати з батьком своєї похресниці. Оскільки при хрещенні потрібен тільки один восприємник – хресний батько для хлопчика і хресна мати для дівчинки – то, згідно канонічного права, немає перепон для вінчання між собою кумів, чи вінчання хресних батьків зі своїми похресниками. Але християнське благочестя забороняє такі шлюби. Також не можна вінчати монахів та священиків (чи дияконів) після прийняття ними Таїнства Священства.

Чи обов”язкими для вiнчання є передшлюбнi науки?

Якщо парох вінчає пару невоцерковлену, то, безперечно, він повинен з ними провести такі науки для того, щоб пояснити їм суть християнського шлюбу. Але якщо ця пара є його парафіянами, він знає їх життя, поведінку, вони ходять в храм, сповідаються у нього, то у передшлюбній науці немає потреби. Такі молодята – практикуючі християни і знають, який подвиг повинні нести.

Чи є обмеження щодо вiку наречених (Яких наймолодших доводилося вiнчати)?

Обмеження у віці для вінчання залежать насамперед від традицій і фізіологічних особливостей населення тієї чи іншої країни. Тому у різних країнах є різні вікові обмеження. Зазвичай, як і в Україні, ці обмеження фіксуються чинним державним законодавством. До державних законів прислухається і Церква. Тому не вінчає тих людей, яким заборонено вступати у Шлюб на законодавчому рівні. У моїй практиці наймолодшою нареченою була дівчина 15-ти років, а наречений – 18-ти.

Чи вiнчаєте пару, якщо нареченi належать не до однiєї Церкви?

Безперечно. Православна, Католицька Церква і Протестантські Церкви взаємно визнають Таїнство Шлюбу. Тому, якщо один із наречених належить до такої Церкви, священик без сумнівів може пару обвінчати. Якщо ж у нього виникають запитання, то у такому випадку він звертається до правлячого архієрея для благословення.

Якщо ж один із наречених взагалі не сповідує християнства (мусульманин, буддист, юдей тощо), то такий шлюб не може бути укладений. Але з іншого боку, якщо люди, які були нехристиянами і одружились у своїй попередній нехристиянській вірі, то після прийняття ними християнства, цей попередній шлюб вважається дійсним. І вони можуть наново обвінчатись у Церкви вже за власним бажанням.

Чи правильно вiнчати вагiтних i тих, хто живе статевим життям до шлюбу?

Як священик, що вже більше тридцяти років спілкуюся з парафіянами, можу вам із впевненістю сказати, що якби ми не мали права вінчати тих, хто до шлюбу веде статеве життя, то не вінчали б майже нікого. Такі реалії життя. Що краще: благословити молодих людей на подружнє життя, щоб їхні стосунки (в тому числі і статеві), були благословенні Церквою, чи вдатись до ригоризму і залишити молоді душі на поталу ворогові світу цього – дияволу, відкинути їх від Церкви? Думаю, у жодного священика цей вибір не викличе сумнівів.

Якщо ж дівчина вагітна, то краще обвінчати таку пару. Вони вже зробили свій вибір і стали однією плоттю. Їх шлюб вже відбувся перед Богом. Церква ж через священика лише благословить їх рішення і вибір. Тим паче, краще, щоб дитинка народилась вже у церковному союзі, у християнській сім’ї.

Чи доречно такiй нареченiй одягати бiлу сукню?

Колір сукні – це вибір нареченої. Зрозуміло, що білий – це колір чистоти, незайманості, а у випадку, коли наречена вагітна, білий колір не зовсім доречний. Проте зараз ми маємо величезний вибір весільних суконь, різного покрою і різних відтінків. Тому, думаю, що це не становить великої проблеми. Колись дівчата на знак своєї чистоти прикрашали весільне плаття гілочками мірту. Тепер я бачу це вкрай рідко. А колір плаття – це не найголовніше.

Чи є грiхом, якщо люди одружуються, бо наречена вагiтна, але не люблять один одного?

Гріхом є взагалі ситуація, коли дівчина до весілля вагітна. Але якщо вона мала сміливість зберегти своє дитя, не вчинила страшного гріху аборту, а хлопець зрозумів свій вчинок і також відважився вступити з цією дівчиною у спільне життя, то таких молодят потрібно похвалити. Можливо між ними зародиться справжня любов. За свою практику я бачив багато таких шлюбів, з яких народжувались дуже міцні і щасливі сім’ї. На все воля Божа – те, що неможливе в людей, можливе у Бога.

Чи обов”язково перед вiнчанням сповiдатися?

Так, це обов’язково. Для того, щоб парафіяльний священик, духівник молодої пари міг востаннє пересвідчитись, що для даного шлюбу перешкод немає і що наречені готові до такого важливого кроку у житті. А також, щоб молодята поєднались одне із одним у Євхаристійному Христі, у спільній Чаші. Цієї практики Церква дотримується від найглибшої древності.

 

Розмову вела Олена Ковальська


Стиль : vfxdude | © 2010-2012 З благословення Високопреосвященнішого митрополита Димитрія Догори ↑