“З погребінням тіла для нашого померлого собрата все ніби закінчилось. Однак, і смерть і могила — це ворота, що ведуть у нове життя! Зрозуміло, що це життя недоступне невірним, для яких смерть означає кінець всього. Коли говориш цим людям про вічне життя, вони запитують: “Але звідки ви знаєте, що є життя після смерті? Чи повертався хтось звідти, щоб розповісти про це?”[1]. Християнська Церква віками боролась з різного роду філософськими вченнями та релігійними єресями, які вигадували нові і нові гіпотези про післясмертне існування, забуваючи, що “ніхто не може покласти іншої Основи, крім покладеної, Яка є Ісус Христос” (1Кор.3:11). Але Західна гілка Церкви Христової, захопившись цією боротьбою сама відступила від правдивої віри ввівши у своє вчення поняття чистилища.
“Чистилищем називається місце, де душі задля справедливості Божої відбувають кару за гріхи тут на землі звершені, легкі чи важкі, але невідкуплені повністю, а також за гріхи легкі, невідпущені у цьому житті”[2], душі, що “померли у повседневних (легких) гріхах”[3].
“Наука католицька має два догмати про чистилище:
1) що чистилище існує;
2) що душам у чистилищі можна надати допомогу через святу Літургію, молитви і інші добрі вчинки”[4].
“Климент IV запропонував у 1267 році Михаїлові Палеологові визнання віри, що торкалось також і чистилища, а той це визнання на ІІ Ліонському Соборі 1274 року за Григорія Х підписав. Визнання це було на Флорентійському Соборі 1439 року винесене до догмату”[5]. Слід сказати, що на цьому Соборі представники Православної Церкви імператор Іоан VII Палеолог, Константинопольський патріарх Йосиф ІІ та делегати від інших Помісних Церков підписали акт про визнання деяких католицьких догматів, серед яких і догмату про чистилище. Під актом не було підписів лише Марка, митрополита Ефеського та патріарха Йосифа ІІ, який від нервувань і знущань помер. Власне через це дані акти не мають жодної церковно-юридичної сили[6]. Собор визначив, що “душі тих, хто істинно розкаявся і помер у любові, але ще не встиг принести гідних плодів покаяння за свої гріхи ділом — очищуються після смерті муками у чистилищі… Молитви живих вірних, тобто жертви, молитви і милостиня, як і інші справи благочестя, які за звичаєм звершуються вірними задля інших вірних — слугують цим душам тим, що применшують їхні страждання”[7]. “Схоластичні богослови допускали навіть існування в чистилищі матеріального вогню”[8].
“Вчення про чистилищні муки тісно пов’язане з ученням про сатисфакцію; фактично в чистилищі продовжується незавершена на землі сатисфакція. …для душ від мук чистилища Католицька Церква вважала за можливе застосовувати “надлишкові заслуги” (до яких у даному випадку зараховувалися і молитви живих за мертвих), а також індульгенції”[9]. “Щоб звільнити душу від очищувального вогню, потрібно звернутися до скарбниці надлишкових заслуг святих і одержати індульгенцію на ім’я звільненої душі. Папа Сикст IV у 1477 році остаточно установив цей догмат, що душі померлих звільняються від чистилища за допомогою індульгенцій. При цьому він зауважив про важливу вагомість молитов за грішників”[10], а також наголосив на пріоритеті саме папських молитов[11].
“Подібні уявлення існували в ортодоксальному християнстві як на Сході, так і на Заході, ще до церковного поділу. Різними словами у різних богословів (Кипріан Карфагенський, Амвросій Медіоланський, Августин, Григорій Великий, Василій Великий) формулювалася ідея про можливість існування певного стану душ, що відрізняється як від райського блаженства, так і від вічних пекельних мук. Цей своєрідний “середній” стан визначався як стан “очищення”, нерідко “очищення вогнем”. Ішлося також про “місце очищення душ”.
Католицька церква, знову-таки під впливом західної традиції схоластичного логізування, значною мірою конкретизувала давні уявлення. Наслідком цього стало вчення про чистилище — purgatorium. Систематизацію вчення про чистилище пов’язують з іменем відомого схоласта Фоми Аквінського”[12].
У своєму вченні Католицька Церква опирається на наступні місця зі Святого Письма:
1. Старого Завіту. (2Мак.12:43-46), де Юда Маккавей, знайшовши у полеглих в бою воїнів ідолів, наказав зібрати гроші, які були послані у Єрусалим в жертву і для молитви за цих воїнів, що померли у грісі. Догматика католицька пояснює, що тут мова не може йти про важкі гріхи, які не можуть бути прощені, але про гріхи легкі чи про кару, що не була відпокутувана за життя, а також про те, що даний уривок вчить про те, що євреї вірили в те, що по смерті жертви і молитви допомагають участі померлих, тобто в чистилище[13].
2. Нового Завіту. Святий апостол Павло в 1Кор.3:12-15 говорить про будівничих. Усі будують на доброму фундаменті, яким є Христос, тобто усі подають науку Христову, але одні подають науку чисту (яку Апостол прирівнює до золота, срібла, дорогоцінного каміння), інші ще свої додатки чи через свою убогість чи через зиск (прирівнює ці додатки до дерева, сіна, соломи). Це можна прирівняти і до тих, хто грішить легко. І як діло будівничих очиститься через вогонь, так і грішники будуть очищені до дня суду через вогонь, як метал очищається вогнем[14]. Також Католицька Церква у вченні про чистилище опирається на слова Христа Спасителя, Який сказав: “І коли хтось скаже слово проти Сина Чоловічого, йому проститься. Коли ж хтось скаже проти Святого Духа, йому не проститься ні в цьому світі, ні на тому” (Мф.12:32). Тобто, як каже католицька догматика, якщо б не було такого місця, де можуть душі очищатись від гріхів, то Христос не говорив би цих слів, тому таким місцем і є чистилище[15].
Також Католицька Церква опирається на твори Свв. Отців як Східних (св. Іоан Золотоуст, св. Кирил Єрусалимський, св. Єпіфаній Кірський, св. Єфрем Сірін)[16], так і західних (Тертуліан, св. Кипріан Карфагенський, св. Амвросій Медіоланський, блаж. Августин, св. Григорій Великий)[17]; на древні списки Літургій та написи в катакомбах[18].
У чистилищі розрізняють два типи покарання: кара позбавлення бачення Бога (poena damni) та кара помислів (poena sensus)[19]. Тут душі перебувають наступному стані[20]:
- Вони є певними про своє спасіння;
- Вони є утвердженими в любові Божій;
- Вони не можуть там ні згрішити, ні здобути якихось заслуг.
“Вчення про чистилище є перекрученням православного вчення про невідомий стан душ після смерті і молитви за них. Розуміючи, що за гріхи, звершені після відкуплення, людина повинна нести часову кару, схоластичні богослови сприймали їх як кару, що уражає людину в цьому земному житті. І якщо вона не звільниться від неї добрими справами, то ця кара піде за нею в загробне життя. У загробному житті, говорили вони, є таке особливе місце, куди вступають душі по смерті і де терплять очищувальні муки, що очищують від гріхів, які не були оплачені в часі земної мандрівки життя. Це місце і є чистилище”[21].
Православна Церква, хоч і не завжди в конкретних формах визнає, що існує розряд грішників, які можуть звільнитись від пекельних мук не покаянням та сповіддю, а молитвами живих. “Тому панахида і домашня молитва про померлих корисні, як і добрі діла, що творяться на їх спомин — милостиня чи пожертва на церкву… Багато померлих, які померли в покаянні, але не змогли явити його при житті, були звільнені від мук і осягнули спокій”[22],— вчить відомий православний богослов ієромонах Серафим (Роуз). Такі душі, очевидно, відрізняються від “тих, що гинуть”, яких молитви врятувати вже не можуть[23]. У православній літературі іноді говориться також про те, що душа людини перебуває деякий час після смерті у так званому непевному стані. Він називається так тому, що душа не отримує повної і досконалої відплати ні за зло, ні за чесноти[24]. Тоді її подальшу долю можуть визначити молитви живих.
Православні Церква вчить про так звані “митарства” душі грішника протягом 40 днів після смерті, під час яких, власне, і “діють” молитви за померлого. “Правосуддя Боже звершує суд над християнськими душами, що вийшли із тіл своїх, через Ангелів, як святих, так і злобних… Коли душа християнина починає підніматися до неба, керована святими ангелами, темні духи викривають її незагладженими покаянням гріхами її як жертвами сатані, як заставою спілкування і однакової вічної участі з ним… По прошарках піднебесної, від землі до самого неба, стоять вартові полки падших духів. Кожне відділення завідує особливим видом гріха, і мучить у ньому душу, коли душа досягає цього відділення. Повітряні бісівські сторожі і судилища називаються в святоотцівських писаннях митарствами, а духи, що служать в них,— митарями”[25]. Детальний опис митарств і порядок, у якому вони слідують, одне за іншим, у повітряній безодні ми запозичуємо у преподобної Феодори. Вона вказує на наступний порядок: перше митарство — гріхи словами; друге — гріхи брехні; третє — наклепів; четверте — черевоугодництва; п’яте — лінивства; шосте — злодійства; сьоме — скупості; восьме — лихварства; дев’яте — неправди; десяте — заздрості; одинадцяте — гордості; дванадцяте — гніву; тринадцяте — злопам’ятства; чотирнадцяте — вбивства; п’ятнадцяте — чародійства; шістнадцяте — блуду; сімнадцяте — перелюбу; вісімнадцяте — содомські; дев’ятнадцяте — єресей; двадцяте — немилосердя[26]. Після “митарств” над душею здійснюється так званий “частковий суд”. “Ісус Христос засвідчив дійсність окремого суду в притчі про багатого та Лазаря (Лк.16:19-31). Блаженний після смерті стан душі Лазаря і мученицький — душі багача показують дію Божу, котра вирішує долю кожної померлої людини відповідно до її морального стану. Ап. Павло говорить: “… людям призначено вмерти один раз, потім же суд…” (Євр.9:27), який, очевидно, наступає безпосередньо після смерті людини”[27] і вона спрямовується до раю або до пекла аж до часу Страшного суду.
Говорячи глобально, можна стверджувати, що не настільки важливим є те, як називати нам той “непевний стан”, у якому перебуває душа відразу після смерті. Чи назвемо ми його чистилищем, чи назвемо митарствами, ми повинні залишатись здоровими і неушкодженими від ран і хвороб гріха — через заповіді і чесноту покаяння. Бо для нас важливим є кінцевий результат наших життєвих пошуків. Результат, який принесе нам наш духовний подвиг і духовна праця в есхатологічному завершенні земної історії і Страшного пришестя у славі Господа.
Викладач ЛПБА
кандидат богословських наук Назар Лозинський
[1] Василиадис Н. Таинство смерти.- Свято-Троицкая Сергиева Лавра, 1998.- С.375.
[2] Sieniatycki M., dr. ks. Zapys dogmatyki katolickiej.- Tom IV. O Sakramentach i rzeczach ostatecznych.- Kraków, 1931.- S.416.
[3] Катехизм християнської віри.- Львів, 1989.- С.187.
[4] Sieniatycki M., dr. ks. Zapys dogmatyki katolickiej.- Tom IV. O Sakramentach i rzeczach ostatecznych.- Kraków, 1931.- S.417.
[5] Там само.- S.417.
[6] див. Чобич С.І. Історія християнської церкви.- Львів: “Добра справа”, 2001.- С.340-342.
[7] Головащенко С.І. Історія християнства: Курс лекцій: Навч. посібник.- К.: Либідь, 1999.- С.157.
[8] Чобич С.І. Історія християнської церкви.- Львів: “Добра справа”, 2001.- С.333.
[9] Головащенко С.І. Історія християнства: Курс лекцій: Навч. посібник.- К.: Либідь, 1999.- С.157.
[10] Чобич С.І. Історія християнської церкви.- Львів: “Добра справа”, 2001.- С.333.
[11] Головащенко С.І. Історія християнства: Курс лекцій: Навч. посібник.- К.: Либідь, 1999.- С.157.
[12] Головащенко С.І. Історія християнства: Курс лекцій: Навч. посібник.- К.: Либідь, 1999.- С.156.
[13] Sieniatycki M., dr. ks. Zapys dogmatyki katolickiej.- Tom IV. O Sakramentach i rzeczach ostatecznych.- Kraków, 1931.- S.417-418.
[14] Там само.- S.418.
[15] Там само.- S.419.
[16] Sieniatycki M., dr. ks. Zapys dogmatyki katolickiej.- Tom IV. O Sakramentach i rzeczach ostatecznych.- Kraków, 1931.- S.419-420.
[17] Там само.- S.419.
[18] Morawski X.M. Świętych obcowanie.- Warszawa, 1928.- S.125-131.
[19] Sieniatycki M., dr. ks. Zapys dogmatyki katolickiej.- Tom IV. O Sakramentach i rzeczach ostatecznych.- Kraków, 1931.- S.422.
[20] Там само.- S.424.
[21] Чобич С.І. Історія християнської церкви.- Львів: “Добра справа”, 2001.- С.333.
[22] (Роуз) Серафим, иером. Душа после смерти.- М.: MACAU & Co, 1991.- С.162.
[23] Головащенко С.І. Історія християнства: Курс лекцій: Навч. посібник.- К.: Либідь, 1999.- С.157.
[24] Василиадис Н. Таинство смерти.- Свято-Троицкая Сергиева Лавра, 1998.- С.399.
[25] Брянчанинов Игнатий, святитель. Слово о смерти.- Минск: Лучи Софии, 2002.- С.144.
[26] (Роуз) Серафим, иером. Душа после смерти.- М.: MACAU & Co, 1991.- С.165-166.
[27] Вепрук В., прот. Догматичне богослів’я: Підручник.- Чернівці: Рута, 2002.- С.462.