Ми вже підходимо до самих Страстей Господніх, і з усього, що ми чули, так ясно стає, що Господь може все простити, все очистити, все зцілити і що між нами та Ним можуть стояти дві тільки перешкоди. Одна перешкода – це внутрішнє відречення від Нього, це поворот від Нього геть, це втрата віри в Його любов, це втрата надії на Нього, це страх, що на нас у Бога може не вистачити любові…
Петро відрікся від Христа; Юда Його зрадив. Обоє могли б розділити ту саму долю: або обоє спастися, або обоє загинути. Але Петро чудом зберіг упевненість, що Господь, Який знає наші серця, знає, що, незважаючи на його відречення, на малодушність, на страх, на клятви, у нього збереглася до Нього любов – любов, яка тепер роздирала його душу болем та соромом, але любов. Юда зрадив Христа, і коли він побачив результат своєї дії, то втратив будь-яку надію; йому здалося, що Бог його вже простити не може, що Христос від нього відвернеться так, як він сам відвернувся від свого Спасителя; і він пішов…
Часто ми думаємо, що він пішов на вічну загибель; і від цього в нас – можливо, недостатньо – стискається серце і жахається: невже він міг загинути? До Петра прийшли інші учні, вони його взяли з собою, незважаючи на його зраду; Юда серед них був якийсь чужий, нелюбимий, незрозумілий; до нього, після його зради, ніхто не пішов. Якщо зрада Юди трапилася би після Воскресіння Христового, після того, як учні дістали дар Святого Духа, думаю, що вони не залишили би його загинути в цій страшній самотності, не тільки без Бога, але й без людей. Христос не залишає нікого… І як би не було страшно думати про Юду, про те, що його слово погубило Бога, що прийшов на землю, однак десь повинна в нас жевріти надія, що бездонна премудрість Божа і безмежна, хресна, кровна Його любов і його не залишить…
Не будемо виголошувати і над ним останнього, страшного суду – ні над ким. Якось, багато років тому, великий російський богослов Володимир Миколайович Лоський, говорячи про спасіння та загибель, закінчив своє слово надією; кажучи вже не про Юду, не про Петра, ні про кого з нас, він сказав про сатану і про його впалих ангелів, що ми повинні пам’ятати, що на землі, в боротьбі за спасіння або за погибель людини, Христос і сатана непримиренні супротивники; але що в якомусь іншому плані і сатана, і темні, впалі духи – це є твар Божа, і Бог Свою твар не забуває…
І ми сьогодні бачимо ще й інший образ. Я тільки що говорив, що нас може відокремити від Бога наше, і тільки наше відречення від Нього та втеча від Нього, зневіра в Його любов, в Його вірність. Але є й інше, що нас може відділити від Бога; про це ми чули постійно в ці дні: це неправда та лицемірство. Це неправда людей, які не хочуть на себе подивитися, не хочуть себе бачити такими, якими вони є, які хочуть обдурити себе, обдурити Бога, обдурити інших і прожити в світі ілюзій, в світі нереальності, в якому їм тимчасово спокійно, безпечно; це нас теж може відділити від Бога…
Одного подвижника якось запитали, як він може жити з такою радістю в душі, з такою надією, якщо він себе знає грішником? І він відповів: Коли я стану перед Богом, Він мене запитає: Чи вмів ти Мене любити усією душею твоєю, всіма помислами, всією силою твоєю, усім життям?.. І я відповім: Ні, Господи!.. І Він мене спитає: Але чи ти навчався того, що тебе могло спасти, чи читав ти Моє слово, чи слухав ти настанови святих? І я Йому відповім: Ні, Господи!.. І Він тоді мене спитає: Але чи ти хоч трішки старався прожити достойно свого людського звання?.. І я відповім: Ні, Господи!.. І тоді Господь з жалем подивиться на моє скорботне обличчя, загляне в сокрушеність мого серця і скаже: В одному ти був добрим – ти залишився правдивим до кінця; увійди в спокій Мій!..
Сьогодні вранці ми читали про те, як блудниця наблизилася до Христа: вона не покаялася, не змінила своє життя, а тільки була вражена дивною, Божественною красою Спасителя; ми бачили, як вона припала до Його ніг, як вона плакала над собою, понівеченою гріхом, і над Ним, таким прекрасним в такому страшному світі. Вона не каялася, вона не просила прощення, вона нічого не обіцяла, – але Христос, за те, що в ній виявилася така чуйність до святині, така здатність любити, любити до сліз, любити до розриву сердечного, оголосив їй прощення гріхів за те, що вона полюбила багато… І коли Петро був Ним прощений, він також зумів Його багато любити, можливо, більше від багатьох праведних, які ніколи не відходили від Спасителя, тому що йому було прощено так багато…
Скажу ще раз: ми не встигнемо покаятися, ми не встигнемо змінити своє життя до того, як ми зустрінемося сьогодні увечері і завтра, в ці наступні дні, зі Страстями Господніми. Але наблизимося до Христа як блудниця, як Марія Магдалина: з усім нашим гріхом, і разом з тим відгукнувшись всією душею, всією силою, всією неміччю на святиню Господню, повіримо в Його співчуття, в Його любов, повіримо в Його віру в нас, і станемо надіятися такою надією, яка нічим не може бути сокрушена, тому що Бог вірний і Його обітниця є очевидна: Він прийшов не судити світ, а спасти світ… Прийдемо ж до Нього, грішники, для спасіння, і Він помилує і спасе нас. Амінь.
митрополит Сурозький Антоній (Блюм)
підготував прот. Роман Великий