Я бачив сон, що я стою на площі,
На ній людей невігласна юрба,
Усі кричать, усі, мов звірі дикі,
І чутно лиш одні слова:

“Розпни, розпни!”— Кого? Не знаю
Й за що не розумів тоді,
Але одне я пам’ятаю:
Я вірив цій страшній юрбі.

І ось перед лице народу
Привели Того, про Кого кричать:
“Ні! Не Йому,— злочинцеві свободу!
Його убить! Варнаву дать!”

Незчувся я, як вже іду з юрбою,
Я вже солдат, я Смертника жену.
Жену до страти, катування, болю
І вірю в те, що правильно роблю.

Ось Він упав, я знов Його ударив,
Я щось кричав і знову бив.
Він глянув в очі — тихо плакав,
Щось шепотів — молитву говорив…

Я щиро вірив, що жену злочинця,
Немов не чув ніколи Його слів.
Навколо були злі, невдячні лиця,
Він їх простив, а я цього не вмів.

Ми на горі, готове все для страти,
Я легко цвяхи вгнав у плоть,
Спливає кров, від болю корчить тіло,
Та я знущаюсь з Нього знов і знов…

Мій милий Боже, я причина болю,
Це я був з тими, хто Тебе убив,
Через мою свобідну, грішну волю
Ти животворчу Кров за світ пролив

Мої гріхи — це гострі голки терня,
Мої гріхи — це цвяхи, це кнути…
Та Ти не вмер, Спасителю, даремно,
Бо ж серце крає крик: “Прости, прости!”

Якщо душа ще має біль покути,
Якщо ще в серці тліє каяття,
То не марними були смерть і муки,
То не марним було Твоє життя.

Прости мене, прости усіх, хто винен,
Прости усіх, хто каже: “Розіпни!”,
Прости, благаєм нам усі провини,
Благий наш Боже, просимо: “Прости!”.

Назар Лозинський