Усяка подія, якби не була закріплена в писанні, забулася б і була б втрачена для знання. Так якби Мойсей, навчений Богом, не залишив нам у своїх книгах відомостей про самий початок і створення світу, а також про родоначальника нашого Адама, то все це час покрив би, ніби темрявою, і привів у забуття. Але Бог, Який зберігає в людях пам’ять про свої чудеса, коли захоче, підносить описувачів, щоб майбутні покоління, прочитавши написане ними, могли цим скористатися. Так, Господь явив і в нашій Українській землі, у святому Києво-Печерському монастирі, пріснопам’ятного життєпис ця та літописця – преподобного отця нашого Нестора, який просвітив очі наші, виклавши корисне для нас і тим викликавши в нас почуття подяки до Бога. Він написав, звідки пішла Руська земля, хто перший почав у ній правити, про її влаштування, – не тільки зовнішнє, але й особливо внутрішнє, духовне, – тобто про основи і провадження на Русі чернечого життя, насадженого, як в раю, у святому Печерському монастирі, а також про духовного родоначальника нашого – преподобного Антонія, – і про інших печерських святих, його послідовників, породжених його духом. Одним із них був і достохвальний цей життєписець, який звершені ними житія записав не тільки тростиною на хартії, але й подібними ж подвижницькими діяннями в непорочній своїй душі. Цією працею він і самого себе вписав у книгу життя вічного, так що і сам він достойний чути про себе: «Радійте тому, що імена ваші записані на небесах» ( Лк. 10, 20).

У той час, коли преподобний Антоній присвятив себе безмовності в печері, а блаженний Феодосій будував монастир, прийшов до них, бажаючи прийняти святий черничий чин, цей блаженний отець наш Нестор, якому було тоді тільки тоді тільки сімнадцять років від народження. Ще не будучи ченцем, він просяяв у всіх чернечих чеснотах, як-от: у піклуванні про чистоту тілесну й душевну, у добровільній убогості, глибокому смиренні, беззаперечній слухняності, суворому пості, постійні молитви, неспанні та в інших рівно ангельських подвигах, в яких він ревно уподібнювався першим святим печерським – Антонію і Феодосію. Від цієї святої двійці він приймав у своїй квітучій красою юності кожну заповідь з такою ж любов’ю, як немовля – молоко від грудей матері і як спраглий олень – воду з двох джерел, що течуть серед гір, у печерах. І дійсно, своїми писаннями він виявляє, яку велику любов він мав до цих преподобних засновників монастиря – любов, яка виявляється «не словом чи язиком, а ділом і правдою» (1 Ін. 3, 18). Бачачи сяючі добрі діла цих двох великих світил руського неба, він ревно прославляв Бога «в тілі своєму і в душі своїй » (1 Кор. 6, 20). Після чесної у Господі смерті преподобних отців Антонія і Феодосія блаженний отець наш Нестор і сам помер для світу не тільки мирськими справами, – що він зробив ще раніше, не перебуваючи у випробуванні, – але й мирським чином, прийнявши святий ангельський образ ченця від преподобного Стефана, ігумена Печерського. Потім ним же він був поставлений і в сан диякона. Тоді, бачачи на собі подвійний ангельський чин, чернечий і дияконський, він з дня на день збільшував свої чесноти, умертвляючи всі плотські пристрасті і дотримуючись істини, щоб повність звільнитися від влади плоті і стати повністю духовним, а водночас істинним рабом і поклонником Бога. Бо він добре знав, що сказав сам Господь: «Бог є Дух, і тим, що поклоняються Йому, повинні поклонятися духом та істиною» (Ін. 4, 24). І дійсно, чим перемагав духа лукавого, чужого всякій істині, Нестор достатньо ясно показує у своєму писанні: він виявляє скрізь велике смирення і постійно принижує себе, називаючи «негідним, грубим, неуком і сповненим безлічі гріхів».

І прожив він багато років, працюючи над складанням літопису. Пам’ятаючи про вічність, він догоджав Творцеві віків, до Якого пішов після свого тимчасового життя. Він був покладений в печері, де й донині спочиває його нетлінне чесне тіло, виточуючи чудеса і цим засвідчуючи, що цей преподобний укладач житій святих і літопису придбав для себе нетлінну оселю на небесах і удостоївся нетлінного вінця в Царстві Божому. Молитвами преподобного Нестора Літописця нехай сподобимося і ми бути вписаними в книгах життя Агнця Божого, літа Якого не зубожіють. Йому з Богом-Отцем і Животворчим Духом належить від нас всяка слава, честь і поклоніння нині, і повсякчас, і навіки-віків. Амінь.