Святителя Христового Миколая, великого Чудотворця, скорого помічника і доброго заступника перед Богом, виростила країна Лікійська. Він народився в місті Патарі. Його батьки, Феофан і Нонна, були благоче­стивими, знатними і заможними людьми. Це благословенне подружжя за своє богоугодне життя, велику милість та чес­ноти удостоїлося виростити святу гілку і “дерево, посадже­не при витоках вод, що плоди свої дає в час свій” (Пс.1,3). Коли народився цей благословенний отрок, йому дали ім’я Миколай, що означає “переможець народів”. І він, з Божого благословення, воістину явився переможцем зла на благо всьому світу. Після його народження його мати Нон­на одразу ж звільнилась від слабкості і з того часу до самої своєї смерті залишалася неплідною. Цим сама природа ніби засвідчила, що у цієї жінки не могло бути іншого сина, подібного до святого Миколая: він один мав бути першим і останнім. Освячений ще в утробі матері богонатхненною благодаттю, він явив себе благоговійним шанувальником Бога ще до того, як побачив світ, почав творити дива, пер­ше ніж почав годуватися материнським молоком, і постився, перше ніж став споживати їжу. Після свого народження, ще в купелі хрещення він три години простояв на ногах без нічиєї допомоги, цим вшановуючи Пресвяту Тройцю, великим служителем і заступником Якої він мав стати зго­дом. У ньому можна було впізнати майбутнього чудотворця навіть за тим, як він припадав до грудей матері: бо він споживав молоко лише з правої груді, знаменуючи тим своє майбутнє стояння праворуч від Господа разом із праведни­ками.

Своє неабияке постування він проявив у тому, що в се­реду та п’ятницю споживав материнське молоко тільки раз на день, і то ввечері, після батьківських звичайних моли­тов. Його батько та мати дуже цьому дивувалися і передба­чали, яким суворим посником їхній син буде у своєму житті. Із пелен немовляти звикнувши до такої стриманості, святий Миколай усе своє життя до самої кончини проводив середу та п’ятницю у суворому пості. Підростаючи роками, юнак зростав і розумом, вдосконалюючись у чеснотах, яких його навчали його благочестиві батьки. І був він, як нива родю­ча, що приймає в себе і повертає добре насіння навчання і приносить щодня нові плоди виховання. Коли настав час навчатися Божественному Писанню, святий Миколай си­лою і гостротою свого розуму та з допомогою Святого Духа невдовзі пізнав велику премудрість та мав такий успіх у книжній науці, який належить керманичу Христового ко­рабля і майстерному пастирю словесних овець. Набувши досконалості в слові і вченні, він показав себе досконалим і в самому житті. Він усіляко уникав суєтних друзів і марних бесід, уникав і розмов із жінками та навіть не дивився на них. Святий Миколай беріг справжню цнотливість, завжди чистим розумом споглядаючи Господа і старанно відвідуючи Божий храм, слідуючи Псалмоспівцю, що говорив: “Бажаю краще стояти біля порогу в домі Бога мого” (Пс.83,11).

У Божому храмі він проводив цілі дні і ночі у богомисленній молитві та читанні божественних книг, повчаючись духовному розуму, збагачуючись божественною благодаттю Свято­го Духа і творячи в собі, за слова­ми Писання, достойну для Нього оселю: “ви — храм Божий, і Дух Божий живе у вас” (1Кор.3,16).

Дух Божий справді жив у цьо­му добродійному і чистому юнакові, і він палав духом, служачи Госпо­ду. У нього не було ніяких звичок, властивих юності: за вдачею він був подібний до старця, через що всі його поважали і дивувалися йому. Стара людина, яка має юнацькі захоплення, стає для всіх посміховиськом. І навпаки, якщо юнак має вдачу старця, то від усіх разом із подивом отримує шану. Недоречною є юність у старості, але гідною пошани і прекрасною є старість  в юності.

Був у святого Миколая дядько, єпископ міста Патари, який мав таке ж ім’я, що й племінник, який на його честь і був названий Миколаєм. Цей єпископ, бачачи, що його племінник досяг ве­ликих чеснот і всіляко усамітнюється від світу, став радити його батькам, щоб вони віддали свого сина на службу Богу. Ті послухали його поради і присвятили Господу своє дитя, яке самі прийняли від Нього як дар. Бо в древніх книгах про них розповідається, що вони були неплідними і вже не спо­дівалися мати дітей, але багатьма молитвами, сльозами і милостинями випрохали собі у Бога сина, і тепер не пошкоду­вали принести його в дар Тому, Хто його дарував. Єпископ, прийнявши цього юного старця, який мав “сивину мудрості і непорочне життя — вік старості” (Прем.4,9), рукоположив його у сан пресвітера. Коли він рукопокладав святого Миколая у священика, то, за натхненням Духа Святого, звер­нувся до народу у церкві і пророчо сказав:

— Я бачу, браття, нове сонце, що сходить над землею і є милостивою втіхою для скорботних. Блаженне те стадо, яке удостоїться мати його у себе пастирем, бо цей добре випасе душі заблудлих, подвигне їх на благочестя і стане милосерд­ним помічником у бідах і в скорботі.

Згодом це пророцтво справді виконалося, як буде видно із подальшої розповіді.

Прийнявши сан пресвітера, святий Миколай складав труди до трудів; без сну, перебуваючи у постійній молитві і пості, він, бувши смертним, прагнув наслідувати безтілес­них. Маючи таке рівноангельське життя і кожної днини все більше процвітаючи красою душі, він був гідний управляти Церквою. В цей час єпископ Миколай, бажаючи йти до Палестини на поклоніння святим місцям, доручив управлін­ня Церквою своєму племінникові. Цей Божий ієрей, святий Миколай, заступивши місце свого дядька, піклувався про церковні справи так само, як і сам єпископ. У цей час його батьки перейшли у вічне життя. Отримавши у спадок їхнє майно, святий Миколай роздав його убогим. Бо він не звертав уваги на скороминуще багатство і не турбувався за його примноження, але, відрікшись від усяких мирських бажань, зі всією щирістю прагнув віддати себе Єдиному Богу, взиваючи: “До Тебе, Господи, підношу душу мою” (Пс.24,1). “Навчи мене творити волю Твою, бо Ти єси Бог мій” (Пс.142,10). “На Тебе покинутий я від утроби. Від грудей матері моєї Ти — Бог мій” (Пс.21,11).

І простягалась його рука до нужденних, і виливала на них багату милість, як багатоводна річка, що має безліч струмків. Ось одне із багатьох діл його милосердя.

Жив у місті Патарі один знатний і багатий чоловік. Силь­но зубожівши, він втратив свою колишню знатність, бо життя віку цього непостійне. Цей чоловік мав трьох врод­ливих дочок. Коли він залишився вже без найнеобхіднішого, так що нічого було їсти і у що одягнутися, він, через свою велику убогість, замислив віддати своїх дочок на блудодійство і обернути свою оселю у дім розпусти, щоб таким чином забезпечити собі життя і придбати собі і донькам одяг та їжу. О горе, до яких негідних думок призводить крайня убогість! Маючи цю нечисту думку, цей чоловік уже хотів здійснити свій злий намір. Але Всеблагий Господь, який не хоче бачити людину в погибелі і чоловіколюбно допомагає в наших бідах, вклав добру думку в душу Своєму угоднику, святому ієрею Миколаю, і, таємно надихнувши, послав його до чоловіка, який гинув душею, щоб утішити його в убогос­ті і вберегти від гріха. Святий Миколай, почувши про край­ню убогість того чоловіка і Божим одкровенням дізнавшись про його злий намір, відчув жалість до нього та вирішив своєю благодійною рукою витягнути його разом із доньками, як із полум’я, з убогості і гріха. Проте він не хотів благодіяти тому чоловікові відкрито, але задумав дати йому щедру милостиню таємно. Святий Миколай так вчинив через дві причини. З одного боку, він сам хотів уникнути суєтної людської слави, дотримуючись слів Євангелія: “Стережіться, не творіть милостині вашої перед людьми” (Мф.6,1). З ін­шого боку, він не хотів образити чоловіка, який був колись заможним, а зараз зубожів. Бо він знав, якою важкою і образливою є милостиня для того, хто від багатства і слави прийшов в убогість, тому що вона нагадує йому про колишнє благоденство. Тому святий Миколай вирішив ліпше вчинити за вченням Христовим: “У тебе ж, як твориш милостиню, не­хай ліва рука твоя не знає, що робить правиця твоя” (Мф.6,3).

Він так уникав людської слави, що прагнув втаїти себе навіть і від того, кому благо діяв. Він узяв великий мішок золота, опівночі прийшов до дому того чоловіка і, кинув­ши цей мішок у вікно, сам поспішив повернутися додому. Вранці той чоловік устав і, знайшовши мішок, розв’язав його. Побачивши золото, він жахнувся і не повірив своїм очам, тому що нізвідки не міг чекати такого благодіяння. Однак, перебираючи монети пальцями, він переконався, що перед ним справді золото. Зрадівши духом із подивом, він плакав від радості, довго роздумував про того, хто б міг вчинити йому таке благодіяння, і нікого не міг придумати. Приписавши це дії Божественного промислу, він безпере­станно дякував у душі своєму благодійнику, віддаючи хвалу Господу, що піклується про всіх. Після цього він видав заміж свою старшу дочку, давши їй у придане чудом даро­ване йому золото. Святий Миколай, узнавши про те, що цей чоловік вчинив за його бажанням, полюбив його і вирішив зробити таку ж милість і другій дочці, щоб закон­ним шлюбом уберегти і її від гріха. Приготувавши інший мішок золота, такий самий, як і перший, він вночі, таємно від усіх, через те ж вікно вкинув його у дім чоловіка. Встав­ши вранці, бідняк знову знайшов у себе золото. І цього разу, дивуючись, він впав на землю і, обливаючись слізьми, промовляв:

“Боже милостивий, Будівничий нашого спасіння, що викупив мене самою кров’ю Твоєю і нині викупляєш золо­том мій дім і моїх дітей від ворожих сітей, Ти Сам покажи мені слугу Твого милосердя і чоловіколюбної Твоєї благості. Покажи мені того земного Ангела, який зберігає нас від гріховної загибелі, щоб я дізнався, хто визволяє нас від убогості, що нас пригнічує, і позбавляє злих думок і намірів. Господи, за Твоєю милістю, що таємно твориться мені щед­рою рукою Твого, невідомого мені, угодника, я можу відда­ти заміж за законом і другу свою дочку і тим уникнути сітей диявола, який хотів мерзенним прибутком примножити і без того велику мою загибель”.

Помолившись так Господу і подякувавши за Його милість, той чоловік відсвяткував шлюб своєї другої дочки. Покладаючи надії на Бога, батько сподівався, що Він і третій дочці дасть законного чоловіка, знову дарувавши таємно благодіючою рукою потрібне для цього золото. Щоб довідатись, хто і звідки приносить йому золото, батько не спав вночі, підстерігаючи свого добродійника і бажаючи його побачити. Минуло небагато часу, як очікуваний добро­дійник з’явився. Христів угодник Миколай тихо прийшов і втретє і, ставши на звичному місці, вкинув у те ж вікно такий же мішок золота і негайно поспішив до свого дому. Почувши дзвін золота, вкинутого у вікно, той чоловік, наскільки міг швидко, побіг услід за Божим угодником. Наздогнавши і впізнавши його, бо не можна було не знати святого за його чесноти і знатне походження, чоловік цей кинувся йому в ноги, цілуючи їх і називаючи святого ви­зволителем, помічником і спасителем душ, які впали у край­ню погибель.

— Якби, — казав він, — не підняв мене твоїми щедрота­ми Великий у милості Господь, то я, нещасний батько, дав­но б вже загинув разом зі своїми дочками у вогні Содомському. Нині ж ми спаслися тобою і уникли жахливого гріхо­падіння.

І ще багато подібних слів говорив він святому зі сльоза­ми. Ледве піднявши його із землі, святий угодник взяв із нього клятву, що він усе своє життя нікому не розповість про те, що з ним сталось. Сказавши йому ще багато корис­ного, святий відпустив його до свого дому.

Із багатьох милосердних справ Божого угодника ми роз­повіли тільки про одну, щоб стало відомо, яке він мав ми­лосердя до убогих. Бо не вистачило б нам часу докладно розповісти про те, яким він був щедрим до нужденних, скількох голодних наситив, скількох нагих одягнув і скількох викупив у позичкодавців.

Після цього преподобний отець Миколай забажав піти до Палестини, щоб побачити і поклонитися тим святим місцям, де Господь Бог наш, Ісус Христос, ходив пречисти­ми Своїми стопами. Коли корабель плив біля Єгипту, подо­рожні ще не знали, що на них чекає, проте святий Мико­лай, який був серед них, передбачив, що незабаром підніметь­ся буря, і сповістив про це своїх супутників, сказавши їм, що він бачив самого диявола, який увійшов на корабель з тим, щоб усіх їх потопити в глибині морській. І в ту саму годину небо раптово затягнулося хмарами, і сильна буря підняла страшне хвилювання на морі. Подорожні жахнулися та зневірились у своєму порятунку. Чекаючи смерті, вони благали святого отця Миколая допомогти їм, що гину­ли у морській безодні.

— Якщо ти, угоднику Божий, — говорили вони, — не допоможеш нам своїми молитвами до Господа, то ми зараз загинемо.

Святий велів їм бути мужніми, покласти надію на Бога і без жодних сумнівів очікувати швидкого порятунку і по­чав щиро молитися Богу. У ту ж мить море заспокоїлося, настала велика тиша, і загальна скорбота обернулася на радість.

Радісні подорожні подякували Богові і Його угоднику, святому отцеві Миколаю, і подвійно дивувалися — і його передбаченню про бурю, і припиненню скорботи. Після того одному з корабельників потрібно було піднятися на верх щогли. Спускаючись звідти, він зірвався і впав із самої ви­соти на середину корабля, розбився на смерть і лежав бездиханним. Святий Миколай, швидкий на допомогу, негайно воскресив його своєю молитвою, і той встав, ніби пробу­дившись від сну. Після цього, піднявши всі вітрила, подо­рожні благополучно продовжили своє плавання при попут­ному вітрі і спокійно пристали до берега Александрії. Угод­ник Божий, святий Миколай, зцілив тут багато хворих і біснуватих, утішив скорботних і знову вирушив у визначе­ний шлях до Палестини.

Досягнувши святого града Єрусалима, святий Миколай прийшов на Голгофу, де Христос Бог наш, простягнув­ши на хресті Свої пречисті руки, вчинив спасіння роду людсь­кого. Тут угодник Божий вилив від серця, яке палало лю­бов’ю, теплі молитви, возсилаючи подяку Спасителеві на­шому. Він обійшов усі святі місця і скрізь творив щире поклоніння. І коли вночі він хотів увійти до святої церкви на молитву, замкнені церковні двері відчинились самі по собі, відкриваючи безперешкодний вхід тому, для кого були відчинені і небесні врата. Пробувши в Єрусалимі досить тривалий час, святий Миколай мав намір усамітнитись у пустелі, але Божественний голос згори зупинив його і напо­умив його повернутися на свою батьківщину. Господь Бог, Який все впорядковує на нашу користь, не зволив, щоб той світильник, який з Божої волі мав світити Лікійській мит­рополії, залишався прихованим під спудом у пустелі. При­йшовши на корабель, угодник Божий домовився з корабель­никами, щоб вони доставили його в рідну країну. Проте вони, замисливши обманути його, направили свій корабель не в Лікійську, а в іншу країну. Коли вони відпливли від пристані, святий Миколай помітив, що корабель пливе в іншому напрямку і впав корабельникам у ноги, благаючи їх скерувати корабель в Лікію. Проте вони не зважали на його благання і продовжували пливти наміченим шляхом: бо не знали вони, що Бог не залишить Свого угодника. І раптом налетіла буря, повернула корабель в інший бік і швидко понесла його у напрямку до Лікії, загрожуючи злим кора­бельникам загибеллю. Так, носимий Божественною силою по морю, святий Миколай нарешті прибув у свою вітчизну. Будучи незлобливим, він не вчинив ніякого зла своїм підступним ворогам. Він не тільки не розгнівався і жодним словом не дорікнув їм, але з благословенням відпустив їх до своєї країни. Сам же він прийшов в обитель, засновану його дядь­ком, Патарським єпископом, і названу святим Сіоном, і був для всієї братії бажаним гостем. Зустрівши його з великою любов’ю, як ангела Божого, вони насолоджувалися його богонатхненними словами і, наслідуючи добрі риси, якими прикрасив Бог Свого вірного раба, навчались його рівноангельському життю. Святий Миколай знайшов у цьому мона­стирі безмовне життя і тихий притулок для роздумів про Бога. Він сподівався і решту свого життя провести тут без­вихідно. Але Бог вказав йому на інший шлях, бо не хотів, щоб такий великий скарб чеснот, якими мав збагатитися світ, перебував в обителі, подібно до скарбу, закопаному в землю, але щоб він був відкритим для всіх і через нього звершувалася духовна купівля, яка придбала багато душ. І ось одного разу святий, стоячи на молитві, почув голос з неба:

—          Миколаю, якщо ти бажаєш удостоїтися від Мене вінця, іди і трудися на благо світу.

Почувши це, святий Миколай жахнувся і почав розду­мувати про те, чого бажає і вимагає від нього цей голос. І знову почув:

—          Миколаю, не тут та нива, на якій ти повинен прине­сти плід, очікуваний Мною. Повернись і йди у світ, і нехай прославиться у тобі Моє ім’я.

Тоді святий Миколай збагнув, що Господь вимагає від нього залишити подвиг мовчання і йти на служіння людям для їхнього спасіння.

Він став роздумувати, куди йому піти: чи у свою вітчиз­ну, у місто Патари, чи в інше місце. Не бажаючи марної слави серед своїх співгромадян і побоюючись її, він задумав піти в інше місто, в якому його б ніхто не знав. У тій же самій Лікійській країні було славне місто Мири, яке було митрополією всієї Лікії. У це місто і прийшов святий Мико­лай за Божим промислом. Тут його ніхто не знав. І він перебував у цьому місті як убогий, не маючи, де прихилити голову. Тільки у домі Господньому він знаходив собі приту­лок, маючи в Бозі єдине пристановище. У той час помер архієрей того міста Іоанн, архієпископ і першопрестольник усієї Лікійської країни. Тому у Мирах зібралися всі єпископи Лікії з метою обрати на вільний престол достойного. Багато мужів, шанованих і благорозумних, було запропоновано в наступники Іоанну. Серед виборців не було згоди, і тому деякі з них, ревні у Бозі, сказали:

— Обрання єпископа на цей престол не є ділом людсь­ким, але є ділом Божого промислу. Нам належить звершити молитву, щоб Сам Господь відкрив, хто достойний прийняти такий сан і бути пастирем усієї Лікійської країни.

Ця добра порада була всіма схвалена, і всі віддались щирій молитві і посту. Господь, Який виконує бажання тих, хто боїться Його, почув молитви єпископів і відкрив найстар­шому з них Свою благу волю. Коли цей єпископ стояв на молитві, перед ним явився світлосяйний муж і повелів йому вночі піти до церковних дверей і стежити, хто першим увійде до церкви.

— Цей, — сказав Він, — і є Мій обранець. Прийміть його з честю і поставте архієпископом. Ім’я цьому чоловіку — Миколай.

Архієрей розповів іншим єпископам про таке божественне видіння, і вони, почувши це, посилили свої молитви. Єпис­коп, який удостоївся одкровення, став на місці, вказаному йому у видінні, і очікував приходу жаданого мужа. Коли настав час ранішньої служби, святий Миколай, натхненний духом, прийшов до церкви перший від усіх, бо він мав зви­чай вставати опівночі на молитву і раніше за інших прихо­дити на ранішню службу. Щойно він увійшов до притвору, як єпископ, удостоєний одкровення, зупинив його і просив сказати своє ім’я. Святий Миколай мовчав. Єпископ знову запитав його те саме. Святий лагідно і тихо відповів йому:

— Ім’я моє — Миколай, я раб твоєї святості, владико.

Благочестивий єпископ, почувши такі лагідні і смиренні слова, зрозумів як за ім’ям — Миколай, сказаним йому у видінні, так і за смиренною і лагідною відповіддю, що перед ним той самий муж, якому Бог благоволив бути першопрестольником Мирської церкви. Бо він знав зі Священного Писання, що Господь споглядає на лагідного, мовчазного і тремтячого перед Словом Божим. Великою радістю він зрадів, ніби отримавши якийсь таємний скарб. Негайно взяв­ши святого Миколая за руку, він сказав йому:

—          Іди за мною, сину.

Коли він з честю привів святого до єпископів, ті сповни­лися Божественної насолоди і, утішаючись духом, що зна­йшли вказаного Самим Богом мужа, повели його до церк­ви. Чутка про те розійшлася всюди, і швидше за птахів до церкви зібралася сила-силенна народу. Єпископ, який удос­тоївся видіння, звернувся до народу і вигукнув:

— Прийміть, браття, свого пастиря, якого помазав Сам Дух Святий і якому Він доручив піклування про ваші душі. Не людським зібранням він поставлений, а Самим Богом. Нині ми маємо того, кого бажали, і знайшли, і прийняли, кого шукали. Під його правлінням і наставництвом ми не залишимося без надії, що постанемо перед Богом у день Його явлення і одкровення.

Увесь народ дякував Богові і радів невимовною радістю. Святий Миколай не міг винести людської похвали і довго відрікався прийняти священний сан. Але, поступившись щирим благанням собору єпископів і всього народу, вступив на архієрейський престол проти власної волі. До цього його спонукало Божественне видіння, яке було йому ще перед смертю архієпископа Іоанна. Про це видіння розповідає свя­тий Мефодій, патріарх Константинопольський. Одного разу, — говорить він, — вночі святий Миколай побачив, що перед ним стоїть Спаситель у всій Своїй славі і подає йому Євангеліє, прикрашене золотом і перлами. По інший бік від себе святий Миколай побачив Пресвяту Богородицю, яка покла­дає на його рамена святительський омофор. Після цього видіння минуло кілька днів, і Мирський архієпископ Іоанн помер.

Згадуючи це видіння і вбачаючи в ньому явне Боже бла­говоління, святий Миколай не хотів відхилити щирі бла­гання собору і прийняв паству. Собор єпископів з усім цер­ковним кліром звершив над ним посвячення та світло свят­кував, радіючи за пастиря, дарованого Богом, святителя Христового Миколая. Таким чином Церква Божа прийняла світлого світильника, який не залишився під спудом, але був поставлений на належному йому архієрейському і пас­тирському місці. Удостоєний цього великого сану, святий Миколай вірно правив слово істини і мудро наставляв свою паству у вченні віри.

На самому початку свого пастирського служіння Божий угодник так говорив до себе:

— Миколаю! Прийнятий тобою сан вимагає від тебе інших звичаїв — щоб ти жив не для себе, а для інших.

Бажаючи навчати своїх словесних овець чеснотам, він вже не приховував, як раніше, свого добродійного життя. Бо раніше він проводив своє життя у таємному служінні Богові, Який Єдиний відав про його подвиги. Тепер же, після прийняття ним архієрейського сану, його життя стало відкритим для всіх, не для марної слави перед людьми, а заради їхньої користі і примноження слави Божої, щоб спов­нилося Євангельське слово: “Так нехай сяє світло ваше пе­ред людьми, щоб вони бачили ваші добрі діла і прославляли Отця вашого Небесного” (Мф.5,16).

Святий Миколай через свої добрі діла був ніби дзерка­лом для свого стада і, за словом апостола, “але будь взірцем для вірних у слові, в житті, в любові, в дусі, у вірі, в чис­тоті” (1Тим.4,12).

Він мав лагідну і незлобливу вдачу, був смиренний ду­хом і уникав усякого марнославства. Його одежа була про­стою, їжа — пісною, яку він завжди споживав лише раз на день, і ту ввечері. Увесь день він проводив у належних його сану трудах, вислуховуючи прохання і потреби тих, хто до нього приходив. Двері його дому були відкритими для всіх. Він був добрим і доступним для всіх: сиротам він був бать­ком, убогим — милостивим подателем, тим, що плачуть — утішителем, скривдженим — помічником, і всім — великим благодійником. На допомогу собі в церковному управлінні він обрав двох добродійних і благорозумних радників, на­ділених пресвітерським саном. Це були відомі у всій Греції мужі — Павло Родоський і Феодор Аскалонський.

Так святитель Миколай пас довірене йому стадо словес­них овець Христових. Але заздрісний лукавий змій, який ніколи не перестає боротися проти рабів Божих і який не виносить процвітання благочестивих людей, вчинив гоніння на Церкву Христову через нечестивих царів Діоклетіана і Максиміана. У той самий час від цих царів по всій імперії вийшло повеління, щоб християни зреклися Христа і поклонилися ідолам. Тих, хто не корився повелінню, було наказано змушувати до того ув’язненням і тяжкими муками і, нарешті, віддавати на страту. Ця злісна буря зусиллями ревнителів темряви і нечестя незабаром досягла і Мирського града. Блаженний Миколай, який був у тому місті керівни­ком усіх християн, свобідно і відважно проповідував Хрис­тове благочестя і був готовий постраждати за Христа. Через це його схопили нечестиві мучителі і помістили разом із багатьма християнами у в’язницю. Тут він пробув тривалий час, зазнавши тяжких страждань, голоду, і спраги, і утисків в’язничних. Своїх братів у в’язниці він годував Божим Словом і напоював солодкими водами благочестя; утвер­джуючи в них віру в Христа Бога, укріплюючи їх на непо­рушній основі, він переконував бути твердими у сповіданні Христа і щиро страждати за істину. Тим часом християн відпустили на волю, і благочестя засяяло, як сонце після темних хмар, і настала ніби якась тиха прохолода після бурі. Бо Чоловіколюбний Христос, піклуючись про Своє надбан­ня, винищив нечестивих, скинувши із царського престолу Діоклетіана і Максиміана і знищивши владу ревнителів ел­лінського нечестя. Явленням Хреста цареві Константану Великому, якому Він благозволив вручити Римську держа­ву, і воздвигнув Господь Бог людям Своїм “ріг спасіння” (Лк. 1, 69). Цар Константин, пізнавши Єдиного Бога і поклавши на Нього все уповання, силою Чесного Хреста переміг усіх своїх ворогів і повелів зруйнувати ідольські капища та відновити християнські храми, розсіявши марні надії своїх попередників. Він звільнив усіх ув’язнених за Христа і, вшанувавши їх як мужніх воїнів великими похва­лами, повернув цих сповідників Христових кожного на свою батьківщину. У той час і місто Мири знову прийняло свого пастиря, великого архієрея Миколая, який удостоївся муче­ницького вінця. Маючи в собі Божественну благодать, він, як і раніше, зціляв пристрасті і недуги людей, і не тільки вірних, але і невірних. Заради великої Божої благодаті, що в ньому перебувала, багато хто прославляв його і дивувався йому, і всі його любили. Бо він сяяв чистотою серця і був наділений всіма Божими дарами, служачи своєму Господу у преподобності і правді. У той час ще багато залишалося еллінських капищ, до яких нечестиві люди тягнулися дия­вольським навіюванням, і багато хто з Мирських жителів перебував у погибелі. Архієрей Вишнього Бога, одухотворе­ний ревністю Божою, пройшов всіма цими місцями, руйну­ючи і перетворюючи у порох ідольські капища, і очистив своє стадо від диявольської скверни. У такій боротьбі зі зли­ми духами святий Миколай прийшов у храм Артеміди⁵, дуже великий і багато прикрашений, який був приємною оселею для бісів. Святий Миколай зруйнував цей храм скверни, зрівняв його високу будівлю із землею і саму основу храму, що була в землі, розкидав по повітрю, озброївшись більше проти бісів, ніж проти самого храму. Лукаві духи, не терп­лячи пришестя Божого угодника, скорботно кричали, але, переможені молитовною зброєю непереможного воїна Хри­стового, святителя Миколая, змушені були тікати зі своєї оселі.

Благовірний цар Константин, бажаючи утвердити Христову віру, повелів скликати в місті Нікеї Вселенський собор. Святі отці собору виклали православне вчення, про­кляли Аріанську єресь і разом із нею самого Арія і, спо­відуючи Сина Божого рівночесним і єдиносущним від віку Богові Отцеві, відновили мир у святій Божественній Апо­стольській Церкві. Серед 318-ти отців собору був і святи­тель Миколай. Він мужньо стояв проти нечестивого вчен­ня Арія і разом зі святими отцями собору затвердив і пере­дав усім догмати православної віри. Чернець Студитського монастиря Іоанн розповідає про святителя Миколая, що натхненний, подібно до пророка Іллі, ревністю до Бога, він посоромив цього єретика Арія на соборі не тільки словом, але і ділом, ударивши його по щоці. Отці собору обурилися на святителя і за його зухвале діяння ухвалили позбавити його архієрейського сану. Але Сам Господь наш Ісус Христос і Преблагословенна Його Мати, дивлячись згори на подвиг святителя Миколая, схвалили його сміливий вчи­нок і похвалили його за божественну ревність. Бо деяким зі святих отців собору було таке ж видіння, якого удостої­вся і сам святитель ще раніше свого ставлення на архієрейство. Вони бачили, що з одного боку святителя стоїть сам Христос Господь з Євангелієм, а з іншого — Пречиста Діва Богородиця з омофором і подають святителеві знаки його сану, яких він був позбавлений. Зрозумівши з цього, що відвага святителя була угодна Богу, отці собору припини­ли дорікати святителеві і віддали йому честь, як великому Божому угоднику. Повернувшись із собору до свого стада, святитель Миколай приніс йому мир і благословення. Своїми медоточивими вустами він виклав усьому народу право­славне вчення, знищив у самому корінні неправильні дум­ки і мудрування і, викривши запеклих, бездушних і зако­ренілих у злості єретиків, прогнав їх від Христового стада. Як мудрий землероб очищує все, що знаходиться на току і в жорнах, відбирає найкраще зерно і відсіює плевели, так і розсудливий діяч на току Христовому, святитель Мико­лай, наповнював духовну житницю добрими плодами, плевели ж єретичної краси розвіював і далеко відкидав від пшениці Господньої. Тому свята Церква і називає його лопатою, що розвіює Арієві плевельні вчення. І був він справді світлом світу і сіллю землі, бо життя його було світлим і слово його було розчиненим у солі премудрості. Цей добрий пастир мав велике піклування про своє стадо у всіх його потребах, насичуючи його не тільки на духов­ному пасовищі, але піклуючись і про його тілесну їжу.

Одного разу в Лікійській країні був великий голод, і в місті Мирах дуже бракувало їжі. Жаліючи нещасних людей, що гинуть з голоду, архієрей Божий явився вночі уві сні одному купцеві, що знаходився в Італії і вже навантажив житом увесь свій корабель, щоб плисти в іншу країну. Дав­ши йому в заставу три золоті монети, святитель повелів йому плисти в Мири і продавати там жито. Прокинувшись і знайшовши в руці золото, купець жахнувся, дивуючись із такого сну, який супроводжувався дивною появою монет. Купець не зважився не послухатися веління святителя, відправився в місто Мири і розпродав свій хліб його жите­лям. При цьому він не приховав від них про явлення йому у сні святого Миколая. Отримавши таку втіху в голоді і слухаючи розповіді купця, громадяни віддавали Богу славу і дяку і прославляли свого дивного годувальника, великого архієрея Миколая.

У той час у великій Фригії піднявся заколот. Дізнавшись про це, цар Константин послав трьох воєвод з їхніми війська­ми, щоб втихомирити бунтівну країну. Це були воєводи Непотіан, Урс і Єрпіліон. З великою поспішністю вони від­пливли з Константинополя і зупинилися в одній пристані Лікійської єпархії, яка називалася Адріатським берегом. Тут було місто. Оскільки сильне хвилювання на морі перешко­джало подальшому плаванню, то вони стали на цій пристані чекати тихої погоди. Під час стоянки деякі воїни сходили на берег, щоб придбати необхідні речі, і багато що брали си­лою. Оскільки це траплялося часто, мешканці міста озлоб­лювалися, внаслідок чого на місці, званому Плакомата, відбу­валися між ними і воїнами суперечки, розбрат і бійки. Дізнав­шись про це, святитель Миколай вирішив сам піти до того міста, щоб припинити міжусобну боротьбу. Почувши про його прихід, усі громадяни разом із воєводами вийшли йому назустріч і поклонилися. Святитель запитав воєвод, звідки і куди вони тримають путь. Вони відповіли йому, що послані царем у Фригію придушити вчинений там заколот. Святи­тель умовляв їх тримати своїх воїнів у покорі і не дозволяти їм утискати людей. Після цього він запросив воєвод у місто і привітно їх почастував. Воєводи, покаравши воїнів, що провинилися, втихомирили неспокій і удостоїлися благо­словення від святого Миколая. Коли це відбувалося, при­йшли з Мир декілька громадян із наріканнями та плачем. Припавши до ніг святителя, вони просили захистити скрив­джених, розповідаючи йому зі слізьми, що за час його відсутності правитель Євстафій, підкуплений заздрісними і злими людьми, засудив на смерть трьох мужів з їхнього міста, ні в чому не повинних.

— Усе наше місто, — говорили вони, — нарікає і плаче і чекає твого повернення, владико. Бо якби ти був з нами, правитель не наважився б вчинити такий неправедний суд.

Почувши про це, архієрей Божий засумував душею і у супроводі воєвод негайно вирушив у путь. Досягнувши місця, званого Левом, святитель зустрів якихось подорожніх і за­питав їх, чи не знають вони щось про засуджених на смерть мужів. Вони відповіли:

— Ми залишили їх на полі Кастора і Поллукса, коли їх тягли на страту.

Святитель Миколай пішов швидше, прагнучи відверну­ти неповинну смерть тих мужів. Досягнувши місця страти, він побачив, що там зібралась сила народу. Засуджені мужі, із зв’язаними хрест-навхрест руками і закритими обличчями, вже схилилися до землі, витягнули голі шиї і чекали на удар меча. Святитель бачив, що кат, суворий і несамовитий, вже витягував свого меча. Таке видовище наганяло на всіх жах і скорботу. Святитель Христів, з’єднавши з лагідністю лють, вільно пройшов серед народу, без страху вирвав меч із рук ката, кинув його на землю і потім звільнив засуджених чоловіків від пут. Все це він зробив відважно, і ніхто не посмів його зупинити, тому що його слово було владним і в його діях була Божественна сила: він був великим перед Богом і всіма людьми. Визволені від смерті мужі, бачачи, що вони були несподівано повернені від близької смерті до життя, проливали гарячі сльози і радісно викликували, а весь люд, що зібрався там, дякував своєму святителеві. Прибув сюди і правитель Євстафій і хотів підійти до святи­теля. Але Божий угодник із презирством відвернувся від нього і, коли той впав йому в ноги, — відштовхнув його. Закликаючи на нього Божу помсту, святий Миколай погро­жував йому муками за неправедне правління і обіцяв розпо­вісти про його вчинки цареві. Викритий своєю совістю і наляканий погрозами святителя, правитель зі сльозами бла­гав милості. Каючись у своїй неправді і бажаючи примиритись із великим отцем Миколаєм, він переклав провину на міських старійшин, Симоніда та Євдоксія. Проте неправда не могла не відкритися, бо святитель добре знав про те, що правитель засудив на смерть безневинних, підкуплений зо­лотом. Довго благав правитель пробачити йому і лише тоді, коли він із великим смиренням та сльозами усвідомив свій гріх, угодник Христів дарував йому прощення.

Спостерігаючи за всім, що відбувалося, прибулі разом із святителем воєводи дивувалися ревності і благості великого архієрея Божого. Удостоївшись його святих молитов і при­йнявши від нього благословення на свій шлях, вони виру­шили у Фригію, щоб виконати дане їм царське повеління. Прибувши на місце заколоту, вони швидко придушили його і, виконавши царське доручення, повернулися з радістю до Візантії. Цар і всі вельможі віддали їм велику хвалу і по­честі, і вони стали гідними участі в царській раді. Але злі люди, які заздрили такій славі воєвод, мали проти них зло­бу. Замисливши на них зле, вони прийшли до правителя міста Євлавія і обмовляли тих чоловіків, кажучи:

— Недобре радять воєводи, бо, як ми чули, вони роблять нововведення і замишляють зле проти царя.

Щоб схилити правителя на свій бік, вони дали йому багато золота. Правитель доніс цареві. Почувши про це, цар без жодного розслідування повелів кинути тих воєвод до в’язниці, побоюючись, щоб вони таємно не втекли і не виконали свого злого наміру. Знемагаючи у в’язниці та знаючи про свою невинність, воєводи дивувалися, за що їх туди кинули. Трохи згодом наклепники почали тривожи­тись, що їхній наклеп і злість виявляться, через що вони самі постраждають. Тому вони прийшли до правителя і старанно його просили, щоб він не залишав довго жити тих мужів і поспішив би засудити їх на смерть. Заплутав­шись в сітях грошолюбства, правитель мав довести обіця­не до кінця. Він негайно пішов до царя і, як вісник зла, постав перед ним із сумним обличчям і скорботним вигля­дом. Разом з тим він хотів показати, що він дуже турбується про цареве життя і вірний йому. Прагнучи викликати царсь­кий гнів на неповинних, він став говорити улесливими і хитрими словами:

—          О царю, жоден із ув’язнених не бажає розкаятися. Всі вони впираються у своїх лихих намірах, не припиняючи чинити проти тебе зле. Тому вели негайно віддати їх на муки, щоб вони не випередили нас і не здійснили свою лиху справу, яку замислили проти воєвод і тебе.

Стривожений такими словами, цар негайно засудив воє­вод на смерть. Але оскільки то був вечір, то їхню страту відклали на ранок. Дізнався про це в’язничний вартовий. Проливши на самоті багато сліз через таку біду, що загрожує неповинним, він прийшов до воєвод і сказав їм:

—          Для мене було б краще, якби я не знав вас і не насо­лоджувався б приємною бесідою і трапезою з вами. Тоді я легко виніс би розлуку з вами і не сумував би так душею через ту напасть, що прийшла на вас. Настане ранок, і нас спіткає остання і жахлива розлука. Я вже не побачу любих мені ваших облич і не почую ваших голосів, бо цар повелів вас стратити. Заповідайте мені, як вчинити із вашим май­ном, доки є час і смерть ще не перешкодила вам сказати вашу волю.

Його слова уривалися риданнями. Дізнавшись про свою страшну долю, воєводи шматувати свій одяг і рвали на собі волосся, кажучи:

—          Який ворог позаздрив нашому життю? Через що ми, як злодії, засуджені до страти? Що ми вчинили такого, че­рез що нас належало б віддати на смерть?

І закликали вони по іменах своїх родичів і друзів, став­лячи Самого Бога у свідки, що вони не вчинили ніякого зла, і гірко плакали. Один із них, на ім’я Непотіан, згадав про святителя Миколая, як той явився в Мирах преславним помічником і благим заступником і визволив трьох мужів від смерті. І воєводи почали молитися:

—          Боже Миколая, який визволив трьох мужів від непра­ведної смерті, зглянься нині і на нас, бо від людей не може бути нам помочі. Прийшла на нас велика біда, і немає ніко­го, хто б визволив нас від напасті. Голос наш увірвався раніше виходу із тіла душ наших, і язик наш пересихає, спалений полум’ям скорботи серця, так що і молитву ми не можемо принести Тобі. “Скоро пошли нам милість Твою. Визволи нас із рук, що шукають душі наші” (Пс.78,8). Завтра хочуть нас убити, поспіши нам на допомогу і визво­ли нас, неповинних, від смерті.

Господь Бог почув молитву тих, що бояться його, і як батько, що виливає щедроти на своїх дітей, послав засудже­ним на допомогу Свого святого угодника, великого архієрея Миколая. У ту ніч під час сну явився перед царем святитель Христів і сказав:

—          Устань швидше і звільни воєвод, що знемагають у в’язниці. їх обмовили, і вони страждають невинно.

Святитель докладно пояснив цареві всю справу і додав:

—          Якщо ти мене не послухаєш і їх не відпустиш, то я підніму на тебе бунт, подібний до того, що був у Фригії, і ти загинеш злою смертю.

Здивувавшись такій сміливості, цар почав роздумувати, як цей чоловік наважився увійти до внутрішніх покоїв уночі, і сказав йому:

—          Хто ти такий, що смієш погрожувати нам і владі нашій?

Той відповів:

—          Моє ім’я — Миколай, я — архієрей Мирської митрополії.

Цар збентежився і, вставши, почав роздумувати, що має означати це видіння. Тим часом у ту ж ніч святитель явився і правителю Євлавію і сповістив йому про засуджених те ж саме, що і цареві. Прокинувшись, Євлавій злякався. Доки він роздумував про це видіння, до нього прийшов посланець від царя і розповів йому про те, що цар бачив уві сні. Поспішивши до царя, правитель розповів йому про своє видіння, і обидва вони дивувалися з того, що бачили одне й те саме. Негайно цар повелів привести воєвод із в’язниці і сказав їм:

—          Якими чарами ви навели на нас такі сни? Муж, який явився нам, дуже гнівався і погрожував нам, вихваляючись незабаром навести на нас війну.

Воєводи дивувалися один до одного і, нічого не знаючи, дивилися один на одного розчуленим поглядом. Помітивши це, цар пом’якшав і сказав:

—          Не бійтеся ніякого зла, розкажіть правду.

Вони зі сльозами і риданням відповіли:

—          Царю, ми не знаємо ніяких чарів і не замишляли нія­кого зла проти твоєї влади, нехай буде у тому свідком Сам Господь Всевидець. Якщо ж ми тебе обманюємо і ти дізнає­шся про нас щось погане, то нехай не буде ніякої милості і пощади ні нам, ні нашому роду. Від батьків наших ми на­вчилися шанувати царя і перш за все бути вірними йому. Так і тепер ми вірно охороняємо твоє життя і, як властиво нашому сану, неухильно виконували твої доручення. Ста­ранно служачи тобі, ми придушили заколот у Фригії, припинили міжусобну ворожнечу і свою мужність достатньо довели самою справою, як про це свідчать ті, кому це добре відомо. Твоя величність колись нагородила нас почестями, нині ж ти із гнівом озброївся проти нас і безжалісно засудив на люту смерть. Отже, царю, ми думаємо, що страждаємо тільки за нашу щирість до тебе, за неї ми засуджені і, замість слави і почестей, які ми сподівалися отримати, нас спіткав страх смерті.

Від такої промови цар розчулився і розкаявся у своєму не­обдуманому вчинку. Бо затремтів він перед судом Божим і присоромився своєї царської багряниці, бачачи, що він, буду­чи законодавцем, був готовий вчинити беззаконний суд. Він милостиво дивився на засуджених і лагідно з ними розмов­ляв. З розчуленням слухаючи його слова, воєводи раптом побачили, що поряд із царем сидить святитель Миколай і зна­ками обіцяє їм прощення. Цар урвав їхні слова і запитав:

—          Хто цей Миколай, і яких мужів він врятував? Роз­кажіть мені про це.

Непотіан розповів йому все докладно. Тоді цар, дізнав­шись, що святий Миколай — великий угодник Божий, здиву­вався його сміливості і великій ревності у захисті скривдже­них, звільнив тих воєвод і сказав їм:

—          Не я дарую вам життя, а великий служитель Гос­подній Миколай, якого ви покликали на допомогу. Ідіть до нього і принесіть йому подяку. Скажіть йому і від мене, що я виконав його повеління, нехай не гнівається на мене Христів угодник.

Із цими словами він дав їм золоте Євангеліє, золоте ка­дило, оздоблене камінням, і два світильники і повелів усе це віддати в Мирську церкву. Отримавши дивне спасіння, воєводи негайно вирушили у путь. Прибувши у Мири, вони раділи і веселилися, бо знову сподобилися побачити святи­теля. Вони принесли святому Миколаю велику подяку за його чудесну допомогу і співали:

—          “Господи, хто подібний до Тебе? Ти визволяєш слаб­кого від сильного, бідного і вбогого — від гнобителів його” (Пс.34,10).

Вони роздали щедру милостиню злиденним та убогим і благополучно повернулися додому.

Такі діла Божі, якими Господь звеличив Свого угодника. Слава про них, як на крилах, пролетіла скрізь, проникла за море і поширилася по всьому всесвіту, так що не було тако­го місця, де б не знали про великі і дивні чудеса великого архієрея Миколая, які він звершив благодаттю, дарованою йому від Всемогутнього Господа.

Одного разу подорожні, пливучи на кораблі з Єгипту в Лікійську країну, потрапили у сильне морське хвилювання і бурю. Вітрила були вже розірвані вихором, корабель здригався від ударів хвиль, і всі зневірилися у своєму спасінні. У цей час вони згадали про великого архієрея Миколая, якого вони ніколи не бачили і лише чули про нього, що він — скорий помічник усім, хто закликає його у бідах. Вони звернулися до нього з молитвою і стали кликати його на допомогу. Святитель негайно явився перед ними, увійшов на корабель і сказав:

—          Ви покликали мене, і я прийшов вам на допомогу; не бійтеся!

Усі бачили, що він узяв кормило і став керувати ко­раблем. Подібно до того, як колись Господь наш Ісус Христос заборонив вітру і морю (Мф.8,26), святитель негайно повелів бурі припинитися, пам’ятаючи слова Гос­подні: “Хто вірує в Мене, діла, які творю Я, і він ство­рить” (Ін.14,12).

Так, вірний слуга Господній керував і морем, і вітром, і вони його слухались. Після цього подорожні зі сприятли­вим вітром пристали до міста Мири. Зійшовши на берег, вони пішли у місто, бажаючи побачити того, хто визволив їх із біди. Вони зустріли святителя дорогою до церкви і, впізнавши у ньому свого благодійника, припали до його ніг, дякуючи йому. Дивний Миколай не тільки визволив їх від біди і смерті, але і виявив турботу про їхнє душевне спасін­ня. Своїми прозорливими очима він побачив у них гріх блудодійства, який віддаляє людину від Бога і відхиляє від до­тримання заповідей Божих, і сказав їм:

Діти, благаю вас, подумайте в собі і виправтесь ваши­ми серцями і думками, щоб догодити Господу. Бо, хоч би ми і втаїлися від багатьох людей і самі вважали себе праведни­ми, але від Бога втаїтися ніщо не може. Тому намагайтесь зі всією старанністю зберігати святість душі і чистоту тіла. Бо, як говорить Божественний апостол Павло: “Хіба ж не знає­те, що ви — храм Божий, і Дух Божий живе у вас? Якщо хто зруйнує храм Божий, того покарає Бог” (1Кор.3,16-17).

Наставивши тих мужів корисними для душі словами, святитель відпустив їх з миром. Бо святитель був вдачею, як чадолюбний батько, і його погляд сяяв Божественною бла­годаттю, як у ангела Божого. Від його обличчя виходив, як від обличчя Мойсея, світлосяйний промінь, і тим, хто тільки дивився на нього, була велика користь. Обтяженим якоюсь пристрастю або душевною скорботою було достатньо гляну­ти на святителя, щоб втішитись у своїй печалі; і той, хто розмовляв з ним, вже вдосконалювався у добрі. І не тільки християни, але й невірні, якщо комусь із них траплялося чути солодкі і медоточиві слова святителя, розчулювались і, відкидаючи укорінену в них з дитинства злість невірства і сприймаючи в своє серце праве слово істини, ставали на шлях спасіння.

Великий угодник Божий прожив багато років в місті Мирах, сяючи Божественною добротою, за словом Писання: “Як ранкова зірка серед хмар, як місяць, повний днями, як сонце, що сяє над храмом Всевишнього, і як веселка, що сяє у величних хмарах, як цвітіння троянд у весняні дні, як лілеї біля джерел вод, як гілка Лівану в літні дні” (Сир.50,6-8).

Доживши до глибокої старості, святитель віддав своє людській природі і, після нетривалої тілесної хвороби, добре завершив тимчасове життя. З радістю і псалмоспівом він пере­йшов у вічне блаженне життя у супроводі святих ангелів і був зустрінутий собором святих. На його похорон зібралися єпископи Лікійської країни зі всім кліром і ченцями та сила-силенна народу з усіх міст. Чесне тіло святителя з честю було покладене в соборній церкві Мирської митрополії на шостий день місяця грудня. Від святих мощей Божого угод­ника звершувалося безліч чудес. Бо його мощі виділяли благо­вонне і цілюще миро, яким помазувалися хворі і від якого одержували зцілення. Через це до його гробу стікались люди з усіх кінців землі, шукаючи зцілення своїм хворобам і отри­муючи його. Бо тим святим миром зцілювались не тільки тілесні недуги, але і душевні, та проганялись духи лукаві. Бо святитель не тільки за свого життя, але і після своєї кончини озброювався проти бісів і перемагав їх, як перемагає і нині. Деякі богобоязні мужі, які жили при гирлі річки Танаїса, почувши про мироточиві і цілющі мощі святителя Хри­стового Миколая, які спочивали в Мирах Лікійських, заду­мали поплисти туди морем, щоб поклонитися мощам. Але лукавий біс, колись вигнаний святителем Миколаєм із капи­ща Артеміди, бачачи, що корабель готується до відплиття до цього великого отця, і гніваючись на святителя за зруйну­вання капища і за своє вигнання, замислив перешкодити цим мужам здійснити намічений шлях і тим позбавити їх святині. Він обернувся в жінку, яка несе посудину, напов­нену єлеєм, і сказав їм:

—          Я хотіла б принести цю посудину до гробу святителя, але дуже боюся морської подорожі, бо небезпечно для слаб­кої і хворої на шлунок жінки плисти по морю. Тому благаю вас, візьміть цю посудину, принесіть її до гробу святого і вилийте єлей у лампаду.

З цими словами біс дав боголюбцям посудину. Невідо­мо, з якими бісівськими чарами був змішаний той єлей, але він був призначений для шкоди і загибелі подорожніх. Не знаючи про згубну дію цього єлею, вони виконали прохання і, взявши посудину, відплили від берега і цілий день пливли благополучно. Але зранку піднявся північний вітер і їхнє плавання стало скрутним. Страждаючи багато днів у небез­печному плаванні, вони втратили терпіння через тривале морське хвилювання і вирішили повернутися назад. Вони вже скерували корабель у свій бік, як перед ними явився святитель Миколай у невеликому човні і сказав:

—          Куди пливете, мужі, і чому залишили попередній шлях та повертаєтеся назад? Ви можете втихомирити бурю і зро­бити путь зручною для подорожі. Вашому плаванню пере­шкоджають диявольські підступи, через те, що посудину з єлеєм вам дала не жінка, а біс. Викиньте посудину в море, і одразу ж ваше плавання стане благополучним.

Почувши це, мужі викинули бісівську посудину в морську безодню. І в цю ж мить з неї вийшов чорний дим і полум’я, повітря наповнилося сильним смородом, море розступилось, вода закипіла і заклекотала до самого дна, і водяні бризки були подібні до вогненних іскор. Люди, що перебували на кораблі, вжахнулися і від страху кричали, але помічник, який їм явився, повелів їм бути мужніми і не боятися, приборкав розбурхану бурю і, позбавивши подорожніх їхнього страху, зробив їхній шлях у Лікію безпечним. Бо негайно на них подув прохолодний і запашний вітер, і вони з радістю благо­получно доплили до бажаного міста. Поклонившись мироточивим мощам свого швидкого помічника і заступника, вони подякували всесильному Богу і звершили молебний спів ве­ликому отцеві Миколаєві. Після цього вони повернулися у свою країну, всюди і всім розповідаючи про те, що трапилося з ними на шляху. Багато великих і преславних чудес здійснив на землі і на морі цей великий угодник. Він допомагав тим, хто був у біді, рятував від потоплення і виносив на сушу з глибини морської, визволяв з полону і провадив звільнених додому, звільняв від кайданів і в’язниці, захищав від усікно­вення мечем, визволяв від смерті і подавав багатьом зцілен­ня, сліпим — прозріння, кульгавим — ходіння, глухим — слух, німим — дар слова. Він збагатив багатьох убогих та злиденних, подавав голодним поживу і всім нужденним був гото­вим помічником, теплим заступником і швидким оборонцем і захисником. І нині він також допомагає тим, що закликають його, і визволяє їх від бід. Його чудеса перелічити неможли­во, так само, як і неможливо всіх їх докладно описати. Цього великого чудотворця знає Схід і Захід, і у всіх кінцях землі відомі його чудеса. Нехай прославиться в ньому Триєдиний Бог, Отець, і Син, і Святий Дух, і його святе ім’я нехай хвалять уста всіх навіки. Амінь.