“Без віри догодити Богові неможливо, бо той, хто приходить до Бога, мусить вірувати, що Він є, а тим, хто шукає Його, Він дає нагороду” (Євр.11:6)

Щоб користуватися дарами благодаті Божої, необхідно мати живу сердечну віру. Не можна пізнати Бога, полюбити Його і знайти Його благословення, не маючи віри в Нього. Без віри неможливо утвердитись у християнській надії, не можна залишитись вірним Богу подвижником благочестя, неможливо із самовідреченням стояти на захисті істини і правди, не маючи непохитної віри в те, що потрібно захищати до смерті: “Лише в міру віри даються нам “усі божественні сили для життя і благочестя” (2Пет.1,3). Тільки до того Бог близький своєю благодаттю, хто сам наближається до Нього вірою”.

Апостол Павло включає віру в загальне перечислення дарів духовних (Гал.5,22). І як будь-який дар духовний, вона є одночасно плодом духовної праці. Саме через віру безрелігійна свідомість стає релігійною. Пізнання Бога вірою втілюється з виконанням заповідей (1Ін.2:3). Розум, розкритий вірою, який все більше звільняється від помилок, стає “приємником” правди Божої, “від віри у віру”, як написано у Святому Письмі: “Праведний вірою жити буде” (Рим.1:17). І коли віра з потенційного дару відкривається, як діюча, розум починає працювати творчо, вибираючи з будь – якої ситуації її справжнє духовне і моральне значення.

Таких прикладів багато в Євангелії. Один із найяскравіших: коли Ісус зцілив сліпонародженого, то у нього разом із тілесними очима відкрились, як прийнято говорити, і “очі духовні”; він не лише вірою визнав Ісуса, як Сина Божого, але і став говорити  розумніше, ніж старозавітні вчителі віри та життя (Ін. 9:1-38). Таких прикладів безліч і в історії людських душ. Відомо, наприклад, яке преображення розуму і серця звершилось з просвітителем Русі князем Володимиром, коли він прийняв святу православну віру.

Невіруючий — відчужений від Бога і вже осуджений, бо не увірував в Єдинородного Сина Божого (Ін.3:18). Багато чудес звершив Христос всюди, але коли Він прийшов у рідне Своє місто Назарет, то “не сотворив Він там сил багатьох, через невірство жителів” (Мф.13:58).

Віра в Бога — це основа нашого спасіння. Вона є необхідною для істинного богошанування, бо без щирої віри в Бога, ми не зможемо спілкуватись з Ним. Без віри в Бога, ми не зможемо любити Бога, надіятись на Нього, молитись до Нього і прославляти Його.

Ця істина неодноразово підтверджувалась словами Святого Письма. На запитання юдеїв, що їм робити, щоб творити діла Божі, Ісус Христос відповів: “Ось діло Боже, щоб ви увірували в Того, Кого Він послав” (Ін.6:29). Віра в Бога дає правдиве пізнання Його, як Всемогучого Творця, Провідника, Спасителя і Відкупителя всього людства. Святитель Іоан Златоуст говорив: “Чи бачили Божу силу, бачили Божу людиноподібність? Силу в тому, що Бог потряс всесвіт, а людиноподібність в тому, що падаючий всесвіт спинив… Але хоча землетрус минув, страх нехай залишається; коливання минуло – побожність нехай не минає, а віра – стверджується”.

Тому віра не може бути холодним визнанням усіх тих надприродних істин. Віра в Бога повинна мати свій відголосок в серці людини, вона має пронизувати всю душу людини, побуджувати в її серці любов до Бога і до ближніх, а також укріплювати волю її для рішучого і неухильного виконання всіх християнських обов’язків. Ще великий Київський князь Володимир Мономах у своєму знаменитому “Поученії…” говорив: “Навчись, віруюча людино, чинити благочестиво, навчись за євангельським словом: керувати очима, стримувати язик, усмиряти розум, підкоряти тіло, подавляти гнів, зберігати чистими думки, побуджуючи себе до добрих діл ради Господа”.

Віра так необхідна для духовного життя, як необхідний корінь для дерева. Святий Тихон Задонський говорить: “У дерева, чим більше розростається і вглиблюється корінь, тим вище росте дерево, тим більше воно приносить плодів. Так і в людині: чим більше коріниться у ній віра, тим більше вона сама духовно росте, тим більше приносить духовних плодів. Коли коріння в дереві починає псуватись, то і дерево починає сохнути, – так, коли віра в людині починає маліти, то людина починає маліти в плодах духовних – добрих ділах. А коли зовсім збідніє віра, то людина стає живим покійником; лише тіло її живе, а душа померла”. Віра необхідна у буденному порядку життя: без віри наше життя було б сумним і безнадійним. Так, гіркою була б праця землероба, коли б він не вірив, що вкинене у землю насіння, милістю Божою, виросте і дасть бажаний плід.

З вірою і надією на Бога людина відчуває, що “живе під покровом Всевишнього і під опікою Всемогутнього перебуває”, що “Господь пристановище її і захист її”, що “жодне зло не станеться їй і язва не наблизиться до дому її”, що “Господь ангелам Своїм накаже охороняти її на усіх її стежках”(Пс. 90:1-12).

“Віра, як впевненість, – пише прот. Владислав Свєшніков, – є безсумнівною згодою з догматичним знанням Церкви. Вона розкривається у цьому відношенні не лише з містичної чи інтелектуальної сторони, але і етично, тобто як чеснота”. За класичним визначенням апостола Павла, віра – “це здійснення очікуваного і впевненість у невидимому”(Євр.11:1). Ця  “впевненість у невидимому” у християнстві дає можливість  визнавати віру, як подвиг з ще більшою основою, ніж у інших релігіях. За словами цього ж Апостола Народів, “невидиме Його, вічна сила Його і Божество від сотворення світу через споглядання творіння, стає видиме”(Рим.1:20). Це означає, що “невидиме” християнського знання аж ніяк не може бути осягнуте шляхом простого “споглядання” не дає можливості побачити, що Бог перебуває в Трійці, що Син Божий воплотився без “чоловічого сімені”, воскрес і вознісся, – говорить прот. Михаїл Марусяк, – може стосуватись лише пізнання видимих речей фізичного світу. Віру слід підсилювати і утверджувати ділами, – продовжує він. – Сам Христос ні від кого не вимагав сліпої віри в Себе. Він завжди підтверджував Свою науку доказами Свого небесного післанництва: через творіння чудес (Ін.5:36;10:38); через приклад святості Свого життя (Ін.8:46); через свідчення Бога Отця (Ін.5:32-37); через свідчення старозавітніх, а особливо пророчих, книг (Лк.4:18-19).”(10)

Але від нас вже далеко віддалений той час, коли апостоли, прийнявши від Христа віру істинну, насаджували її на землі, несучи слово благовіствування про Христа у всі кінці вселенної. Багато з тих часів було переворотів, багато царств загинули, змінювалась і доля Церкви, але внутрішній стан Її , весь Її духовний устрій залишився незмінним. Яка ж сила так тримає незмінною Церкву, що і сили адові не здолають Її? Ця сила є віра в Господа Ісуса Христа. Цією вірою в Грядущого спасались праотці: Авель, Енох, Ной, Авраам, Ісаак, Яків, Йосиф, Мойсей та інші старозавітні праведники. Вони “вірою перемагали царства, творили правду, отримували обітниці, закривали пащі левів, гасили силу вогню, уникали меча, були міцними на війні, проганяли напади чужинців” (Євр.2). Тобто усім людям, як воїнам Христовим слід не відступати від знамена віри, але, огородившись її міцним щитом (Євр.6:16), можна однодушно і непоборно протистояти нападам ворогів спасіння. “Ми переконані, – каже митрополит Мінський і Слуцький Філарет, – що тільки віра і життя за Євангелієм, тільки бажання духовного прозріння і праця ради спасіння душі можуть зцілити… народ”.

Вплив віри на душу християнина можна порівняти із впливом весни на природу: як після зими все оживає животворчою теплотою весняного сонця і все радіє від надлишку молодих життєвих сил, так і віра своєю все оживляючою силою впливає на моральне оновлення роду людського і на духовне відродження кожного християнина зокрема. До Христа і без Христа продовжувалась в роді людському сувора зима морального зневір’я і люди, без благодатного відродження Духом Святим у Таїнствах Святої Церкви, залишались би нездатними до “воздвиження” зі свого духовного омертвіння. Але з приходом Христа Спасителя у світ, у людські душі влилась животворча сила віри, люди, що прийняли Господа, стали „блаженними”. „Ми не бачили Господа в дні Його земного життя, – говорить прот. Олександр Мень, – але ми бачимо Його духовними очима своїми, Він живий серед нас і нам не треба (як ап. Фомі – авт.) торкатися Його. Скільки було людей, які бачили Його на власні очі, слухали Його слово, йшли за Ним стежками – і не увірували, бо серце їхнє не озвалося на поклик Христа. А ми з вами на цей поклик озвались – слабкі, немічні – різні, всі прийшли до Господа зі словами: “Господь мій і Бог мій!”.

Лозинський Н.І.