Per aspera ad astra…
березня 1, 2012  |  Автор: Назар Лозинський  |  Роздуми

1 Per aspera ad astra...Світогляд кожної людини формується під впливом різноманітних факторів. Нас “творить” сім’я, друзі, вчителі, співробітники. Але, окрім цього, у житті кожного із нас з’являються особливі постаті, особливі люди, особливі особистості, котрі залишають у наших серцях найвиразніший незгладний слід. І у цій життєвій закономірності рідко трапляються винятки.

Однією із таких постатей, з якими мене зводив Господь, був приснопам’ятний митрополит Андій (Горак). Зараз не можу пригадати, коли я побачив Владику вперше. Безсумнівно, що це було на одній із архієрейських Літургій, які владика звершував у Свято-Введенському храмі в Брюховичах, де я багато років пономарив. Але це моє літургічне знайомство з митрополитом було неповним, сприйняття цієї постаті відбувалось радше на візуальному рівні, підсвідомо. Зовсім по-іншому вся багатогранність особи львівського архіпастиря відкрилась переді мною тоді, коли я вступив на навчання у Львівську духовну семінарію. Пригадую, яке враження справила на мене Літургія 1 вересня, яку очолював владика Андрій. Мені, тоді ще зовсім неотесаному юнакові здавалось, що кращого і благороднішого архієрея бути не може. І це перше свідоме сприйняття владики залишилось назавжди.

Не можу сказати, що владика дуже часто бував у семінарії. Труди на архіпастирській ниві та обставини життя не давали йому можливості відвідувати Львівські духовні школи так, як би йому цього хотілось. Але він постійно цікавився життям викладачів та студентів. Майже щодня, а іноді і кілька разів на день, телефонував, справлявся про поточні справи, цікавився господарськими питаннями. Про це я дізнався вже тоді, коли з третього курсу Академії ніс послух в Канцелярії, а після закінчення став завідувачем Канцелярії і сам неодноразово спілкувався із владикою.

Владика був щирою людиною. Він ніколи не одягав масок. По ньому завжди було видно, чи він радісний, чи сумний, чи веселий, чи розгніваний. Він не приховував своїх емоцій. Сам, будучи щирим, дуже не любив лицемірів, підлабузників. Маючи від Бога дар проникливості, владика дуже відчував відвертість у розмові чи поведінці. І віддячував тим самим. Пригадую, як на випуску в Семінарії я говорив подячне слово від випускників. Говорив щиро і це відчув владика, бо коли я вручав йому квіти, він, благословляючи мене, тричі поцілував і сказав: “Дякую тобі, дитинко”. Ці слова назавжди закарбувались на скрижалях серця. І коли тепер переглядаю на відеозаписі цей момент не можу стримати сліз. Сліз вдячності.

Злукавлю, якщо скажу, що владика мене ніколи не картав, не сварив. У житті буває різне, усі ми робимо помилки. Відома сентенція говорить: не помиляється той, хто нічого не робить. І, безперечно, владика, вказував мені на ті чи інші помилки. Він сварив, повчав, але робив це по-батьківськи. І, як справжній батько, швидко забував про це.

У моєму житті був ще один епізод, який показує доброту серця покійного митрополита. Коли у мене помер батько (я вчився у другому курсі Академії), владика представив мене на отримання стипендії одного канадського мецената. До цієї фінансової підтримки були представлені двоє студентів: один з православної семінарії, а інший — із греко-католицької. І серед усіх студентів нашої Академії владика, знаючи про мій важкий фінансовий стан, обрав мене. Коли я отримував у нього ці гроші, то спитав: “Владико, як я мав би Вам віддячитись?”. Владика відповів: “Дитино, мені нічого не потрібно, крім твого смирення і послуху”.

Пригадую день, коли я востаннє мав можливість вітати владику. Це було після Всенічної на 20-ліття його архіпастирського служіння. Владика вийшов на амвон, а я підійшов із квітами, готовий виголосити привітальне слово. Доки співав хор, владика нахилився до мене і з болем на обличчі тихенько сказав одне слово: “Коротко”. Я розумів, що стояти перед очима сотень людей, звершувати богослужіння, і вміти не показати важких страждань, що сковували болем — це невимовний подвиг. Я справді говорив коротко, хотів дібрати найтепліших і найщиріших слів, бо розумів, що це може бути востаннє. Так і сталось. Перемагаючи біль і втому, владика уважно мене слухав з усмішкою на устах. Незадовго його не стало.

Не помилюсь, якщо скажу, що митрополит Львівський Андрій намагався все зробити для того, щоб священики ввіреної його піклуванню були достойними служителями у винограднику Христовому.

Його аристократичність, неперевершене почуття гумору, вишуканість, інтелігентність, галантність може бути зрозумілою лише тому, хто як і приснопам’ятний владика, є справжнім українцем, справжнім галичанином.

Він прожив дуже мало. Але, напевно, у промислі Божому цього було достатньо, щоб внести свій колосальний внесок у розвиток Православ’я в Галичині.

Владика завжди ішов вгору. Як ішов колись Христос. Вгору, на Голгофу, до Хреста. Цей шлях був складним: було багато юд, пилатів, каяф. Таким є шлях кожного справжнього пастиря. І він був справжнім. Без фальші і акторства. Він прийшов до свого хреста, перестраждав його і відійшов у вічність, щоб знову повернутись у славному воскресінні.

Вічна Вам пам’ять і вічна вдячність, високопреосвященніший владико!

Назарій Лозинський

P.S. Сьогодні Владиці Андрію виповнилось би 66 років. Виповнилось би… Помолімось за його блаженну вічність!

Стиль : vfxdude | © 2010-2012 З благословення Високопреосвященнішого митрополита Димитрія Догори ↑