Характер повідомлень, які дійшли до нас про слов’янське язичництво, умовно можна поділити на дві групи: до першої відносяться ті свідчення, що містяться у літописних і церковних пам’ятках Х-ХІІІ стт., до другої – залишки та пережитки язичництва у культурі і побуті населення XVIII-ХІХ стт. “Руські середньовічні письменники – літописці і церковні проповідники – наслідували традиції давньохристиянських отців Церкви, котрі бичували і висміювали античне язичництво, але не описували його, так як воно було навколо, наявне, всім відоме і знайоме. Точно так само чинили і давньоруські автори… Тому вони також не стільки описували, скільки засуджували” [3, с.354], залишаючи лише мінімальні свідчення про вірування і обряди слов’ян.

Проте знати про вірування, духовну культуру і  моральні цінності своїх предків – справа благородна і важлива. Але знати – це ще не означає боготворити, ідеалізувати і реанімувати після тисячолітнього забуття. На превеликий жаль, не кожен розуміє це. До таких “пророків”, і канонізованих “учителів” українського народу відноситься і Лев Силенко – засновник та ідеолог Рідної Української Національної Віри та автор “Мага Віри”.

Лев Силенко без найменших сумнівів ставить себе в один ряд із найбільшими релігійними діячами світу – Буддою, Зороастром, Магометом. Більше того – зі Самим Христом Спасителем [5, с.36], вказуючи на те, що, як і вони, він став реформатором релігії свого народу. Проте із уваги “учителя” та й, зрештою, усіх його послідовників випадає одна дуже важлива деталь. Згадані ним релігійні реформатори та їх вчення справді неоднозначно сприймались народом, тому Господь і сказав відомі слова, що стали сентенцією: “Ніякого пророка не приймають на батьківщині своїй” (Лк.4:24). Забув “учитель” Силенко одне: пророки світових релігій реформували вірування, які були поширеними в їх час, тоді як він реформує “многобожжя Предків”, якого не існує вже майже тисячу років. Виникає запитання: як можна реформувати те, чого немає, і відомості про що давно зникли у вирі історії?

Великий церковний діяч та науковець митрополит Іларіон (Огієнко) у своїй відомій праці “Дохристиянські вірування українського народу” ґрунтовно доводить, що “належно висвітлити дохристиянські вірування українського народу надзвичайно трудно, бо ще не маємо в потрібній кількості відповідного цінного матеріялу. В багатьох випадках доводиться користуватись матеріялом, який свідчить про вірування взагалі слов’ян, а не самого українського народу, та й матеріял той часто непевний і мало опрацьований” [2, с.364]. Схожої думки відомий дослідник та релігієзнавець Б.А. Рибаков. У монографії “Язычество древних славян” він говорить: “На відміну від грецької міфології, котра вже з VІІ ст. до н.е. стала об’єктом (а, можливо, у певній мірі і жертвою) літературної обробки і творчого збагачення жерцями, поетами, письменниками і спеціальними міфографами, слов’янська міфологія, як “життя богів” залишилась неописаною” [3, с.354]. “По суті,— продовжує дослідник,— ми із загальної суми слов’янських та іноземних джерел можемо почерпнути лише перелік імен слов’янських богів і богинь” [3, с.355]

У цьому світлі дивними і позбавленими будь-якої наукової основи є гучні заяви Льва Силенка, про те, що у культово-обрядовій практиці заснованого ним релігійно-філософського вчення “обряди предківські, ті, що життям вивірені, впроваджені в РУНВіру, і вони мають рідну форму і рідний зміст” [5, с.35]. Загальновідомо, що обряд – це лише видимий прояв того, чи іншого вірування, який вже увійшов у звичай. Тому не можна говорити про обряди, якщо вірування, з яких ці обряди виникли, є tabula rasa для дослідників.

Тим не менше, як будь-яке релігійне вчення, РУНВіра має свої обряди, послідовність звершення яких викладене у “Священній книзі обрядів”, яку Лев Силенко видав у 1991 році в Нью-Йорку. Вивчаючи дану книгу, приходимо до висновку, що РУНВіра в особах її засновників нічим не відрізняється від сучасних релігійно-філософських течій, що виникли на базі класичної християнської традиції. Для кращого розуміння даного твердження звернімось до найпростішого – до змісту рідновірського требника. Отже:

• молитва за здоров’я матері;
• молитва за здоров’я матері і її дитини;
• молитва за здоров’я матері, яка втратила недоношене дитя;
• молитва за здоров’я недужої людини;
• обряд освячення дитини;
• обряд вінчання;
• обряд поховання;
• обряд поховання дитини;
• слово благодатного покаяння;
• дія освячення трисуття;
• дія освячення прапору;
• дія освячення плодів;
• дія освячення криниці, джерела, колодязя;
• молитовне благословення і освячення місцевости;
• молитовне благословення закінченої праці

Це неповний перелік обрядів, поміщених у даному требнику. Тепер звернімось до змісту православного требника (Требник в двох частинах.- Київ: Видавничий відділ УПЦ КП, 2000):

• молитва над матір’ю дитини;
• молитва, яку промовляє священик, благословляючи дитину;
• Таїнство святого хрещення;
• чин вінчання;
• чин похорону мирян;
• чин похорону дитини;
• чин святої сповіді;
• чин благословення і освячення хреста;
• чин благословення і освячення хоругви;
• освячення плодів на Преображення Господнє;
• чин благословення нового колодязя;
• молитва на всяку неміч;
• молебень за недужих багатьох або одного;
• подячний молебень

Як бачимо, укладачі рунвірівського требника мали за взірець, власне, требник православний, бо навіть порядок викладу обрядів майже повністю збігається. Саме в такий спосіб діють псевдохристиянські та неоязичницькі культи: за відсутності свого автентичного обрядового спадку, вони дублюють види, а почасти і форму вироблених священнодійств, які обросли традицією у тисячолітньому етнокультурному генезисі.

Зрозуміло, що жоден обряд не може бути звершений без самого звершувача. Для язичницьких вірувань традиційно це був жрець. Що стосується слов’ян, то, як вказує митрополит Іларіон (Огієнко), “наші літописи й інші важливі стародавні джерела ніде не згадують про жерців, що потрібні були при жертвоприношеннях, а тому в нас нема міцних даних припускати, що в слов’ян взагалі, і в нас, зокрема, був осібний розвинений клас чи каста жерців (крім слов’ян західних, де вони справді були). Коли потрібно було приносити жертву, її приносив кожен за себе або старший в родині, цебто батько; він же був і виконавцем усіх приватних родинних обрядів … Але були в нас т.зв. волхви, тільки не як окремий клас, не як служителі всенародні, але як окремі фахівці в зносинах людей з богами” [2, с.173, 174]. У РУНВірі звершувачем обрядів постає особа рунтата, який ні функціонально, ні номінально не має нічого спільного ні з давніми слов’янськими жерцями (в значенні батька роду), ні, тим паче, з волхвами.

Ось яким бачить рунтата “Священна книга обрядів”. “Рунтато навчає вірних (і особисто для них є прикладом), як в життя застосовувати РУНВіру. Він здійснює свягости (священні години самопізнання).

Рунтато здійснює обряди. … Він милосердний. Самоопанований. Має м’яку мову, шляхетну поведінку. Він не докоряє, не погрожує, нікого і нічим не залякує. Не показує злобности і необачної квапливости.

Він відвідує недужих, ув’язнених, пригноблених. … Вірні оповідають рунтатові про свої родинні і особисті справи. І він дає поряду. Та прижодних обставинах він нікому й ніде не переповідає йому довірених слів. Він охороняє священність особистих чи родинних таїн, йому довірених (таємницю сповіді?! – Н.Л.)” [4, с.22]. Тобто у РУНВірі він виконує функції, які не обмежуються звичайними обрядами молінь чи жертвопринесень (як жрець) і тим паче не є носієм окультно-магічних знань (як волхв). Якщо зважати на те, що своє віровчення Лев Силенко формував та формулював у Канаді, то можна сміливо припустити, що рунтато – це завуальований неоязичницькою термінологією середньостатистичний псевдохристиянський пастор. Особливо це помітно у зовнішньому вигляді рунтата під час звершення ним обрядів та священних годин. Він одягнений у чистий акуратний одяг – білий або синій костюм, біла або голуба сорочка, на комірці-стійці та манжетах рукавів якої повинна бути геометрична (“мізинська”) вишивка, на грудях – зображення трисуття (тризуба у сонячних променях) на ланцюжку. На шиї у нього покладена жовто-блакитна свядана – широка (12,5 см) стрічка, яка спадає майже до колін рунтата [4, с.105, 109]. Людина, яка зовсім не обізнана у релігійному житті, не побачить суттєвої різниці між рунтатом та протестантським пастором, який стоятиме у костюмі з хрестиком на грудях і епітрахілем на шиї. Наступні слова Лева Силенка підтверджують здогад про те, що протестантський світогляд мав неабиякий вплив на формування його віровчення: “Не захоплюйтесь тим, що архієреї (тобто старші жерці) одягнені в пишні позолочені ризи, злототкані епітрахілі (нашийники), блискучі клобуки – усе це їх віддалює від громади: золота пишнота пригноблює душу віруючих. І тому в сучасних релігіях духовні особи одягаються скромно (підкреслення моє – Н.Л.), вони є слугами (духовними помічниками), порадниками в горі, в клопотах і в радощах, в родинному нещасті і щасті” [4, с.109].

Самі обряди несуть явно імітативний характер. Особливо це можна помітити в культових діях під час вінчання: обв’язування рушником рук молодої пари, читання священних текстів, обходження навколо престолу (жертовника-аналоя), споживання спільної чаші з вином. Це ж стосується і деяких текстів:

Требник РУНВіри	Требник УПЦ КП
Чин вінчання
“Скажи, … (каже ім’я молодого), чи ти вільно, щиро і з любов’ю справедливою хочеш, щоб … (каже її ім’я) була твоєю дружиною?”  “Скажи, … (каже ім’я молодої), чи ти вільно, щиро і з любов’ю справедливою хочеш, щоб … (каже його ім’я) був твоїм чоловіком?”   “Дажбоже, Всеправедний Господи, збережи, скріпи і освяти у серцях одружених їхні обіти їм на щастя родинне. І ощаслив їх добротними дітьми, щоб вони у дітях бачили щастя своє і продовження цілісности Роду свого. І щоб їхні діти скріплювали згоду між ними, взаємопошану і любов”	“Чи ти (ім’я) зі своєї доброї волі, а не з примусу, маєш намір і тверду думку взяти собі за дружину цю (ім’я), яку тут перед собою бачиш?”  “Чи ти (ім’я) зі своєї доброї волі, а не з примусу, маєш намір і тверду думку взяти собі за чоловіка цього (ім’я), якого тут перед собою бачиш?”   “Сам, Владико Пресвятий,… невидимим Твоїм заступництвом благослови шлюб цей і дай рабам Твоїм цим (імена) життя мирне, довгі літа, непорочність, любов між собою, мир, рід довговічний, в дітях утіху і нев’янучий вінець слави. Сподоби дітей їхніх побачити дітей своїх…”

Не менш цікавими є хоч і не дослівні, проте змістові “випадкові” збіги у текстах молитов над породіллю та її дитям:

Требник РУНВіри	Требник УПЦ КП
“І так, як Ти, Господи наш, обдарував і здоров’ям, і талантами, і довголіттям Предків наших, так і тепер, Всеправедний, обдаруй і талантами, і здоров’ям, і многими літами матір (сказати її ім’я), що породила в болях і радощах дитя мале.І охорони її і дитя її від лихих людей, від хвороб і нещасних випадків. Охорони від душевних і тілесних страждань…”	“Владико, Господи Боже наш… Сам і цю рабу Твою (ім’я), що нині народила дитя це помилуй… а нею народжене немовля охорони від усякого чародійства і від усякого зла, від усякого нападу ворожого, від духів лукавих, денних і нічних. Саму ж її збережи… зціли від болісти і дай здоров’я та сили для душі і тіла…”

 

До таких наслідувань традиційних церковних священнодій можемо віднести ароматичні кадіння на похороні, використання “святої” дніпровської води та свічок майже при усіх обрядових діях, благословення рукою у певному жесті (блискавка), чергування молитов із читаннями священних текстів. Щодо останнього, то описаний у “Священній книзі обрядів” порядок проведення священної години (недільні та святкові “служби”) [4, с.105-106] показово схожий до проведення зібрань свідків Єгови, на яких автору даної статті доводилось бувати. Це спільна молитва, читання священних текстів, тлумачення їх головуючим на зібранні, спів пісень, участь у читанні та тлумаченні вибраних членів товариства, спільна молитва, прощання усіх із головуючим.

Досить кумедним в умовах та реаліях нашого українського буття виглядає вказівка щодо дії освячення криниці: “Перед дією освячення води робляться заходи, щоб лябораторія офіційно ствердила, що вода придатна до пиття. Рунтато, не маючи такого ствердження, освячення води не здійснює” [4, с.94].

Незважаючи на те, що рунтати “за здійснення обрядів Освячення дитини, Вінчання, поховання грошей не беруть” [5, с.58], у требнику вірним вказується на те, що вони повинні за це рунтатові скласти дар (окрім відшкодувань витрат на дорогу та втраченого робочого часу). Яким має бути цей дар, требник скромно замовчує, залишаючи вирішення даної дилеми самим віруючим.

У коротенькому аналізі требника РУНВіри ми спробували показати, що подані у ньому обряди носять явно вигаданий та імітативний характер і не мають під собою жодного історичного підґрунтя. Явище наслідування ворога через параноїдальний страх перед ним широко відоме у психології. Воно властиве для багатьох сект, релігійних організацій та культів, до яких можна застосувати словотворчі частини “псевдо”, “квазі” та “нео”. До таких, як бачимо, відноситься і неоязичницька Рідна Українська Національна Віра, яка у пошуках всюдисущого праукраїнця загубилась у міфічних просторах та тисячолітніх глибинах загальнолюдської історії.

 Список використаної літератури:

1. Біблія. Книги Священного Писання Старого та Нового Завіту.- Київ: Видання Київської Патріархії УПЦ КП, 2004.
2. Іларіон, митрополит. Дохристиянські вірування українського народу. Історично-релігійна монографія.- Вінніпег, 1965.- С.424.
3. Рибаков Б.А. Язичество древних славян.- Москва: “Наука”, 1981.- С.606.
4. Священна книга обрядів. Требник.- N.Y.- С.112.
5. Святе Вчення Пророка й Учителя Лева Силенка.- Київ: ОБЕРЕГИ, 1995.- С.400.
6. Требник у двох частинах.- Київ: Видавничий відділ УПЦ КП, 2000.