Соціальне служіння Церкви як еманація служіння Христа
липня 6, 2011  |  Автор: Назар Лозинський  |  Богослов'я, Роздуми, Статті

владика андрій Соціальне служіння Церкви як еманація служіння ХристаХристос є Голова “Церкви, яка є тіло Його, повнота Того, Хто наповнює все у всьому” (Еф. 1:22-23), саме тому їй завжди були іманентними два основні предикати: служіння і, як наслідок – спасіння. Сфери діяльності Церкви визначаються простою закономірністю: там, де перебуває Христос, там повинна перебувати і Церква, а Христос, як ми знаємо, “все і у всьому” (Кол.3:11), отже завданням Церкви є не тільки благодатне окормлення світу через Таїнства, але і праця в соціумі і для соціуму.

Іноді доводиться чути думки деяких квазібогословів, які переконують, що завданням Церкви є молитва та так зване “требовиконання”, а питаннями соціального служіння повинна займатись Держава. Але тут виникає питання: а хіба Церкву не складають ті ж люди, які складають Державу? І чи до Церкви не приходять люди різних вікових груп, різних соціальних прошарків та різних інтелектуальних рівнів? Ці люди, цей “народ Божий” дуже часто приходять у Церкву не просто для молитви, вони приносять туди свої проблеми, свої думки, свої переживання, свої погляди, свої потреби тощо. Чи може Церква не відгукнутись на це? Тоді вона перестане виконувати свою місію – спасіння людства. Ще Святий апостол Павло, якого називають Апостолом Народів, сказав: “Бо, будучи вільним від усіх, я всім підкорив себе, щоб більше придбати: для юдеїв я був як юдей, щоб придбати юдеїв; для підзаконних я був як підзаконний, щоб придбати підзаконних; для тих, що не мають закону, – був як такий, що не має закону, щоб придбати тих, які не мають закону; для немічних був як немічний, щоб придбати немічних. Для всіх я стаю усім, щоб спасти хоч деяких. Це ж роблю задля Євангелія, щоб бути співучасником його” (1Кор.9:19-23). Ця формула апостола – бути для всіх усім – стала формулою всієї Церкви і виконувалась нею протягом багатьох століть. Проте минуле тисячоліття принесло автономізацію всіх сфер людського життя. Автономними стали державне та економічне життя, наука, мистецтво, культура тощо. Цей процес називається секуляризацією. Шляхом секуляризації пішла і релігія. Християнський спосіб житія був відкинутий. Усі сфери громадського і культурного життя почали розвиватися під гаслом так званої “свободи” і “прав людини”. Відбувся поступовий відхід від християнства та християнського способу життя.

XX століття остаточно витісняє Церкву із життя суспільства. Це означає, що релігія стала приватною справою людини. Сучасне суспільство зорієнтоване насамперед на матеріальні цінності. Якщо до остаточної секуляризації Церква вказувала людині на вічні цінності, виховувала моральність у всіх сферах життя (згадаймо собі великих вчених, які були глибоко віруючими людьми і практикуючими християнами), то тепер суспільством керує бажання входження у глобальний економічний розвитком. І цей шлях почасти абсолютно не пов’язаний із високими євангельськими ідеалами.

Але тут простежується дивний парадокс – Церква, хоч і відкинута із секуляризованого суспільства, тим не менше залишається в ньому через онтологічну єдність з кожною конкретною людиною. І головним завданням Церкви як і в попередніх тисячоліттях залишається спасіння кожної людської душі.
Християни не повинні цуратись життя оточуючого їх суспільства, тобто світу. Бог любить не тільки кожну окрему людину, а й увесь світ, все людство, бо вони Його творіння і призначені для духовного катарсису, Преображення на засадах любові. Бо так полюбив Бог світ, що віддав і Сина Свого Єдинородного, щоб усякий, хто вірує в Нього, не загинув, а мав життя вічне” (Ін. 3:16). Церква закликає своїх послідовників до активної участі у суспільному житті, але при цьому до такої участі, яка б ґрунтувалась на засадах християнської моралі і християнського віровчення. Ця участь, як вчить нас Святе Письмо, повинна виконуватись ретельно і самовіддано: “…як маєш пророцтво, пророкуй за мірою віри; якщо маєш служіння, перебувай в служінні; якщо учитель – у навчанні; якщо утішитель – утішай; хто роздає, роздавай у простоті; начальник, начальствуй зі старанністю; хто милосердствує, милосердствуй зі щирістю” (Рим. 12:6-8). Це означає, що Церква не може мовчати, дивлячись на ті проблеми, що виникають у суспільстві, вона повинна давати відповіді на ті питання, які хвилюють соціум.

До таких питань належить чи не найболючіше з них – питання екологічної кризи. Одна із головних причин виникнення цієї проблеми лежить у витоках свідомої історії людства. Після гріхопадіння людина забула, що “володарювання” над природою і “панування” над землею (Бут. 1:28), для якого покликана людина, за Божим задумом, не означає вседозволеності. Криза душі породила екологічну кризу. Тому вирішення цього питання Церква однозначно вбачає у відновленні єдності з Богом. Жодна економічна, біологічна чи науково-технічна діяльність не зможе відновити гармонійного існування людини в природі. Тільки чистота душі, духовне відродження людської особистості і, як наслідок цього – обожнення людини, може внести лад у стосунки людини і природи.

Іншим питанням, яке неодноразово адресувалось Церкві є питання щодо нових досягнень вчених у галузі генетики. Ця тема, безперечно, ще потребує богословського осмислення, але незаперечним залишається одне – людина, навіть найрозумніша, не може закривати собою Творця. “Я є Бог твій”, – неодноразово нагадує нам Господь зі сторінок Біблії. Тим не менше, людина завжди хотіла бути “як боги” (Бут.3:5) і усіма своїми досягненнями в площині біології та генетики підтверджувала це своє євгенічне бажання. До цього відносяться і спроби клонування. Відповідь на це питання Церкви однозначне – клонування людини нівелює засади батьківства та материнства, руйнує основи сім’ї та може привести до непоправних психічних наслідків. Людина, яка з’явилась на світ внаслідок клонування може відчувати себе не індивідуальною особистістю, образом і подобою Божою, а лише чиєюсь “копією”. Проте клонування окремих клітин, тканин людського організму чи цілих органів не є замахом на особистість і може бути корисним для людини.

У наш час, коли світ терзається страшними невиліковними хворобами, особливо актуальним стало питання естаназії. У цьому питанні Церква, залишаючись на засаді заповіді Божої “Не вбивай” (Вих.20:13), не може визнати морально-припустимими спроби легалізувати вбивства безнадійно хворих, у тому числі за їх бажанням. Прохання хворого прискорити його смерть зумовлене станом депресії, болю, страждання… Але Христос вчить: “Не бійся нічого, що тобі треба буде витерпіти… Будь вірний до смерті, і дам тобі вінець життя” (Одкр. 2:10). Церква, виконуючи волю Божу, устами святих апостолів продовжувала вчити так само: “Тому і ті, що страждають з волі Божої, нехай віддадуть Йому, як вірною Творцеві, душі свої, роблячи добре”‘ (1 Петр.4:19). А допомогою у стражданнях повинно бути не самовільне зречення від них через убивство, але щира молитві і тоді Господь, як вчить нас апостол при стражданні нашому удосконалить нас, утвердить, зміцнить і вчинить непохитними.

Особливу увагу Церква звертає на ще одну дуже важливу проблему – проблему сім’ї. Сім’я – це найменша клітина суспільства, яка в богосоюзі називається домашньою церквою. І ця назва, відповідно, викликає особливу увагу Церкви до cім’ї та її проблем. Господь створив здорову сім’ю (Бут.2:21-24), а християнство ліквідувало багатоженство, яке виникло в ході історичного розвитку людства та побудувало сім’ю на засадах любові. Без любові та взаємоповаги сім’я не може існувати (Еф.5:22-33). За задумом Божим сім’я призначена для дітонародження і розмноження роду людського (Бут. 1:28). Без міцної сім’ї не може бути здорового суспільства і сильної держави. Втрата сімейних цінностей може привести до зникнення цілої цивілізації. Головні проблеми сім’ї лежать не в економічній чи взагалі матеріальній площині. Сімейні проблеми – це проблеми духовно-моральні. Ослаблення християнської любові та взаємоповаги спричинило до виникнення ряду проблем, серед яких наркоманія, пияцтво, аборти та ін. Основною причиною цих проблем є емансипація молоді, неправильне духовне та статеве виховання і, як наслідок, ранні шлюби, у яких обоє ще не готові до такого кроку, як “злиття в одне тіло”. Моральне спустошення європейської цивілізації породило і так звані нетрадиційні сім’ї, де докорінно спотворене саме поняття сім’ї, де брудні і ганебні стосунки виставляються напоказ, даючи молодому поколінню взірець до наслідування. Церква завжди викривала такі шлюби, даючи їм правильну морально-богословську оцінку. На превеликий жаль, деякі християнські конфесії, забуваючи завдання Церкви вести суспільство, самі ідуть під проводом суспільства і дозволяють укладання одностатевих шлюбів та тим самим підтримують цей преагональний стан європейського суспільства.

Усі проблеми, що виникають у суспільстві є наслідком його глобалізації. Глобалізація є неминучим процесом третього тисячоліття. Вона відбувається у всіх сферах людської діяльності і зупинити її неможливо, якщо невидимими нам шляхами Сам Бог не зупинить її, як у свій час Він припинив будівництво Вавилонської вежі. Визнаючи неминучість глобалізації, Церква наголошує, що вона повинна бути поставлена в залежність і під контроль вічних духовних цінностей. Християни ставлять в центр усього Бога, бо Він є центром усього буття. “Я є Путь і Істина, і Життя” (Ін 14:6) – каже Христос. Саме Різдво Христове, Його життя, страждання, смерть і воскресіння свідчать про те, що Бог не залишив світу, що Він піклується, помишляє про нього, а якщо Бог є в світі, то кожному, хто вірить в Нього і виконує Його волю немає чого боятись. “Господь мені помічник, тож я не боятимусь. Що зробить мені людина?” (Євр.13:6) – риторично запитує апостол.

Отже, Церква, будучи Тілом Христовим, Його видимим перебуванням на землі, окормляється дією благодаті Духа Святого, вона “стовп і утвердження істини” (1Тим.3:15), вона хранителька найбільшого дару – Таїнства Пресвятої Євхаристії. І як виконавиця волі Божої, вона не може не розкривати свої обійми для кожної спрагненої душі. Христос прощав грішників і блудників, і Церква приймає їх каяття; Христос лікував хворих і Церква робить все можливе для духовного, а часто і фізичного зцілення недужих; Христос спілкувався із багатими людьми (митарями, членами Синедріон, владою) і Церква не забороняє багатство, але наголошує на його правильному використанні і застерігає від служіння Мамоні (Мф.6:24). Закликаючи своїх вірних слідувати Євангельським цінностям, Церква не відриває людей віл суспільства, вона не створює духовних резервацій, але, навпаки, зобов’язує кожного християнина працювати у суспільстві, віддавати свої сили на служіння людям і Богові, тим самим преображати суспільство і примножувати ті дари, які дав кожному із нас Бог: “Служіть один одному, кожен тим даром, який прийняв, як добрі домоправителі різноманітної благодаті Божої. Чи говорить хто, говори як слова Божі; чи хто служить, служи по силі, яку дає Бог, щоб у всьому прославлявся Бог Ісусом Христом. Йому ж слава і влада на віки віків. Амінь” ( 1 Петр. 10:11).

Митрополит Андрій (Горак)

Стиль : vfxdude | © 2010-2012 З благословення Високопреосвященнішого митрополита Димитрія Догори ↑