Єпископ Феофан (Говоров Георгій Васильович) народився 10 січня 1815 року у с.Чернавськ Єлецького повіту Орловської губернії в сім´ї священика. Його батько відзначався суворо благочестивим життям. Він закінчив курс наук зі званням студента у Сєвській духовній семінарії і був залишений при ній у ролі вихованця юнацтва. Як видатний діяч серед духовенства, він швидко був помічений єпархіальною владою і призначений благочинним.
На цій посаді прослужив 30 років, заслужив схвалювання начальства, любов і повагу підданих. Мати єпископа Феофана була жінкою глибоко релігійною, скромною і працелюбною; характерною рисою її характеру була м´якість і доброта серця, що особливо виражалася у її співчутливості і готовності прийти на допомогу потребуючим[1].
Природа наділила Георгія високими духовними дарами. Від батька він успадкував світлий, гострий і глибокий розум і чудову пам´ять, а також невтомну енергію і настирливість у досягненні поставленої цілі; від матері — ніжне, любляче серце, тихість, скромність, живість і вразливість. Пізніше, говорячи про значення духовного виховання, св. єпископ Феофан згадував: “Найбільш дієвий засіб для виховання істинного смаку в серці є церковність, у якій повсякчас повинні міститись діти, що виховуються. Співчуття до всього священного, солодкість перебування серед нього… не можуть краще закарбуватись у серці. Церква, духовний спів, ікони— перші прекрасні предмети за змістом і силою”[2].
У 1823р. Геогрій був призначений у Лівенське духовне училище, після закінчення якого, у 1829р. поступив у Орловську духовну семінарію, де і навчався до 1837р. У семінарії наглядно проявились неабиякі здібності Георгія Говорова. Його багата пам´ять, швидке засвоєння усіх тонкощів іноземних мов, сприяли обширному мовознавству, а сильний і глибокий розум відкривав йому таємниці богословської науки, настроював душу до молитовного споглядання і богорозуміння. Говорова у семінарії цікавили усі науки, але особливий інтерес збудили у ньому уроки психології, філософії і Святого Письма. На юнака школа справила найкращий вплив, як зі сторони ідейного спрямування, так і зі сторони її діячів. У богословському класі знання Говорова Слова Божого були настільки грунтовними і значними, що на екзамені на молодого семінариста звернув увагу Преосвященний Никодим, єпископ Орловський, знавець біблійного тексту. Ця обставина мала вирішальне значення у майбутній долі юнака.
За час навчання у семінарії Г.В.Говорова, виявилась його особлива схильність до усамітнення, до настирливої праці; серйозність поглядів на життя і речі; смирення, мовчазність, релігійна настроєність і споглядання[3]. У професорських відомостях він характеризується, як “такий, що схильний до усамітнення і працелюбства”, як “повчальний у спілкуванні з товаришами і такий, що подає собою приклад любові до праці та доброї моральності”[4].
Відмінно закінчивши семінарію, Г.В.Говоров у 1837р. був посланий у Київську духовну академію для отримання вищої богословської освіти. Там прекрасні наставники і вихователі передавали студентам високі істини християнської віри і благочестя.
Говоров учився успішно. В його характеристиці говорилось про нього, як про здібного і працелюбного студента, що успішно вивчає науки. улюбленими предметами в Академії майбутнього архипастиря були богословські дисципліни, особливо Священне Писання, церковне красномовство і психологія[5]. Під керівництвом добрих професорів він виробив у собі вміння писати логічно, коротко, без різних відступів. Митрополит Макарій (Булгаков), товариш Георгія Говорова по Академії, так говорив про його академічні твори: “Ми вчились разом, але ніхто краще від нього не писав, лише через свою скромність, він не міг голосно читати свого твору”[6].
Академічна інспекція постійно характеризувала його як людину, що вирізняється доброю моральністю, совістю, любов´ю до богослужіння.
Київські печери і пам´ятки священної давності, безмовні, але красномовні свідки великих подвигів давньоруського монашества, не раз відвідував молодий студент, і, можливо, у тиші молитовного усамітнення і визріла думка про відречення від світу.
Під час навчання у його родинному житті сталось нещастя, яке заставило його важко переживати. У 1838р. померла його мати, а у 1839р. — батько. Можливо, що обставини смерті його батьків утвердили його в рішенні прийняти монашество. Пізніше, у 1877р., він писав: “Батько з матір´ю померли через два тижні один після одного. Коли я дізнався про це, яка найшла важка і темна хмара. Але у цю ж мить прийшли думки не темні, і всю темряву розігнали… Я вірю, що це мені навіяв ангел-хоронитель”[7]. І от 1 жовтня 1840р. Георгій звернувся до академічного начальства з проханням постригу в монахи. Постриг звершив ректор Академії архимандрит Єремія (Соловйов). Це відбулось 15 лютого 1841р. у Свято-Духівському храмі Києво-Братського монастиря. Разом з ним прийняли постриг троє його друзів, серед яких був і Макарій (Булгаков), майбутній митрополит Московський.
Після постригу молоді монахи-товариші відправились у Києво-Печерську Лавру до відомого своїм суворим благочестям і подвижництвом старця ієросхимонаха Парфенія[8], духовного радника Київського митрополита Філарета і духівника Лаври, усердного молитвенника, для того, щоб випросити його благословення і поради на нове життя во Христі. “Ось ви, вчені монахи,– сказав старець,– набравши собі правил, пам¢ятайте, що одне важливіше за все: молитись і молитись безперестанно розумом в серці Богу,– ось чого добивайтесь”[9].
По закінченні Київської духовної академії ієромонах Феофан у серпні 1841р. був призначений на посаду ректора Києво-Софійських духовних училищ з викладанням латинської мови у старших класах. Але незабаром молодому іноку довелось покинути Київ назавжди. У грудні 1842р. він був призначений інспектором Новгородської духовної семінарії і професором логіки і психології. Для нього почалось життя, повне, як він говорив пізніше, “постійних і несподіваних змін, що привчили його бути безмовно покірним всякому призначенню, подібно до кулі, що без тріску перекочується туди і сюди залежно від нанесених по ній ударів”[10].
13 грудня 1844р. ієромонах Феофан був переведений у Санкт-Петербурзьку духовну академію на посаду бакалавра морального і пастирського богослів¢я. У цей же день на посаду інспектора Академії був призначений ієромонах Макарій (Булгаков). Таким чином двоє друзів стали служити справі виховання юнацтва у одному навчальному закладі. Свій погляд на педагогіку він виразив так: “Вихователь повинен пройти усі ступені християнської досконалості, щоб пізніше практично вміти тримати себе, бути здібним помічати напрямки вихованців і потім впливати на них з терпінням… Виховання з усіх святих діл є найсвятіше”[11].
З 22 березня 1845р. його призначили інспектором Академії, але його обтяжувало це призначення, про що він писав у листі до Преосвященного Єремії[12].
У 1847р. ієромонах Феофан із задоволенням прийняв призначення у духовну місію Руської Церкви у Єрусалим, яку очолив архимандрит Порфірій (Успенський), відомий церковний археолог. Семилітнє перебування на Сході мало для ієромонаха Феофана велике значення. За цей час він познайомився з древнім подвижництвом східних обителей[13], особливо св.Савви Освяченого і Св. гори Афонської, ввійшов у тісний духовний зв¢язок з монахами цих обителей, намагався наслідувати їх у аскетичних подвигах.
У 1854р. місія з Єрусалиму була відкликана. За свої труди в місії ієромонах Феофан був возведений в сан архимандрита і призначений у Санкт-Петербурзьку духовну академію бакалавром канонічного права. У своїх лекціях архимандрит Феофан проводив загальну думку, що спасіння можливе тільки у Церкві, під керівництвом законних пастирів, що отримали свою владу за приємством від апостолів Христових у Таїнстві Священства[14].
Через півроку, 12 серпня 1855р., архимандрит Феофан був призначений на посаду ректора Олонецької духовної семінарії. Одночасно він допомагав єпископу Аркадію в управлінні єпархією[15].
У 1856р. архимандрит Феофан був знову направлений на Схід, де вивчив грецьку мову і зібрав багато перлин святоотецької мудрості. Пізніше він говорив: “Не збирайде інших скарбів, окрім мудрості, чесноти і благочестя. Це єдине благо, якого не відніме жодна зміна щастя”[16]. Можливо, що саме на Сході у святителя з¢явилась думка про власний подвижницький подвиг.
13 червня 1857р. архимандрит Феофан був призначений на посаду ректора Санкт-Петербурзької духовної академії. Одночасно він був керівником викладання Закону Божого у світських учбових закладах столиці та її околиць, головою комітету з перекладу на російську мову Нового Заповіту, а також і комітету з видання російською мовою Візантійських істориків[17]. У період ректорства архимандрит Феофан у своїй діяльності “розчиняв суворість влади смиренням, намагався любов¢ю заслужити любов і боявся бути острахом для інших”[18].
1 червня 1859р. він був хіротонізований у сан єпископа Тамбовського і Шацького. У Тамбовській єпархії єпископ Феофан проявив себе, як архипастир, що піклується про розповсюдження просвічення[19], про прикрашення храмів, про влаштування внутрішнього життя монастирів[20], про піклування над сиротами, нещасними сім¢ями духовенства[21]. Надзвичайно багато уваги приділяв церковній проповіді Слова Божого.
Служіння єпископа Феофана на Тамбовській кафедрі продовжувалось 4 роки. За цей час він встиг поріднитись зі своєю паствою і заслужив загальну і щиру любов до себе. В цей час він написав “Листи про християнське життя” (1859) та “Слова до Тамбовської пастви” (1861)[22].
Рішенням Священного Синоду від 22 липня 1863р. святитель Феофан був переведений на Володимирську кафедру. Для підсилення проповідницької діяльності парафіяльних священиків, святитель видав 27 листопада 1864р. “Інструкцію для проповідування Слова Божого”[23].
Єпископ Феофан він посилену боротьбу з розкольниками у м.Мстері, де організував Богоявленське православне братство та послав туди Іоана Успенського[24], який вів з розкольниками публічні бесіди.
Але обширна практична діяльність в управлінні єпархією не була близька душі архипастиря. У ньому все більше і більше посилювалось релігійне прагнення до високоподвижницького життя, де він міг би повністю віддатись праці духовного споглядання, молитві і богодуманню. Місцем для спокою святитель вибрав Вишенську пустинь “про яку часто згадував в Тамбові і у Володимирі і не раз говорив, що немає місця кращого, ніж Виша”[25].
12 березня 1866р. владика послав до Синоду своє прохання про звільнення на покій. Пояснюючи своє рішення він писав митрополиту С-Петербурзькому Ісидору: “Бажаю служити Церкві Божій, але іншим чином служити. Даруй, Господи, щоб не зникло це бажання, коли удостоюсь спокою”[26].
Незабаром він був направленим настоятелем Вишенської пустині. Але недовго управляв монастирем, бо його душа прагнула до усамітнення, у яке він і занурився на 28 років. Владика, як рядовий інок виконував усі монаші устави і порядки[27].
Після Пасхи 1872р. святитель остаточно віддалився у затвор, припинив усякі стосунки з людьми, впускаючи до себе лише настоятеля монастиря, духівника і келійника, але і цих дуже рідко. Про своє перебування у затворі він писав своїм духовним чадам: “Вишу можна проміняти тільки на Царство Небесне”[28]. Головним заняттям єпископа Феофана в цей час були молитва і богослужіння.
Час затвору був найважливішим періодом, можна сказати, духовним центром життя святителя Феофана, бо в цей час проявились з усією силою його великі подвижницькі праці і подвиги, а перш за все молитовний подвиг.
Святитель-затворник живо цікавився розвитком богословської науки і давав цінні поради тим, хто шукав шлях до вічного життя, що ясно виражено у його листі студенту Московської духовної академії І.Андрєєву, у якому він дає відгук щодо книги проф.Лєбєдєва: “Сповіщаєте, що купили книгу Лєбєдєва про Собори… ніби рідкість якусь придбали… Книга ця не православна і наводить початки гірші протестанських… Вам здається, що не сторінка, то блискучі думки… Думки там – усі мильні бульбашки. Вихідна точка – невірна і все непотріб, хоча…, не зважай, бажаю успіхів широких, але в дусі православному. Інакше, краще би вам і не поступати в академію… на згубу собі і зло Церкві”[29].
Живучи чеснотним, святим і боговгодним життям, святитель задумувався про схиму і готувався до цього подвигу рівноангельського життя, але раптова смерть не дала йому можливості виконати це[30]. Свою смерть св. владика зустрів спокійно. Вона настала 6 січня 1894р. в день Богоявлення Господнього. “Смерть,– говорив він,– це не особливість якась. І очікувати потрібно… Тільки даруй, Боже, спочити в Господі, щоб з Господом бути завжди”[31].
На протязі всього свого життя св. єпископ Феофан незмінно слідував прикладу Господа Ісуса Христа, що прийшов “у світ грішних спасти”, “знайти і спасти загибаючого” (Мф.18:11) і прикладу св. ап. Павла, який наслідуючи Христа, говорив про себе: “Для всіх я став всім, щоб спасти хоча б деяких” (1Кор.9:22).
[1] Смирнов П.А. Жизнь и учение Преосвященного Феофана, Вышенского Затворника.- Шацк, 1905.- С.10.
[2] Феофан, еп. Путь ко спасению.- Изд. 5.- Одесса, 1866.- С.48.
[3] Корсунский И., проф. Преосвященнейший епископ Феофан, бывший Владимирський и Суздальский.- М., 1895.- С.7.
[4] Рыбинский В.П. Памяти Преосвященного Феофана, епископа Владимирского и Суздальского. «ТКДА», 1894.- Т.1.- С.422. Прим. 4.
[5] Георгий (Тертышников), иером. Памяти епископа Феофана затворника.//ЖМП, 1973, №3.- С.62.
[6] Торжественное собрание «Общества распространения религиозно-нравственного просвещения в духе Православной Церкви» в память Преосвященного епископа Феофана.// Церковные ведомости. – №8, 1894.- С.251. (Додатки).
[7] Собрание писем святителя Феофана. Вып.3.- М., 1899.- С.66-67.
[8] Про цей духовний вплив, який мав о.Парфеній на інших, не раз з глибокою повагою згадував єпископ Феофан у своїх творах. Див., напр., його «Письма о христианской жизни», ч.1.- Изд. 2.- СПб., 1880.- С.28, 32
[9] Аноним. Приготовление к «затвору» и затворническая жизнь Преосвященного Феофана.// «Душеполезное чтение», 1894, №3.- С.521-522.
[10] Феофан, еп. Путь ко спасению.- Изд. 5.- Одесса, 1866.- С.42-53.
[11] Феофан, еп. Путь ко спасению.- СПб., 1869.- С.72.
[12] Письма еп.Феофана Затворника.// «Душеполезное чтение», 1894.- ч.ІІІ.- С.31.
[13] Порфирий (Успенский), архим. Путешествие по Египту и в монастири св.Антония Великого и преп. Павла Фивейского в 1850г.- СПб., 1856.- С.26-27.
[14] Ключарев А. Преосвященный Феофан Затворник и его пастырская деятельность.// Православный собеседник, 1904.- ч.ІІ.- С.648.
[15] «Переписка между Преосвященными Феофан, бывшим Владимирским, и Аркадием, бывшим Олонецким.// Христианское чтение, 1894.- ч.ІІІ.- С.70-103.
[16] Феофан, еп. Мысли на каждый день года по церковным чтениям из слова Божия.- М., 1882.- С.14.
[17] Чистович И.А., проф. С-Петербургская Духовная Академия за последние 30 лет.- СПб., 1889.- С.66.
[18] Феофан, еп. Мысли на каждый день года по церковным чтениям из слова Божия.- М., 1882.- С.30.
[19] «Тамбовские епархиальные ведомости», 1861.- С. 5, 19, 26.
[20] «Тамбовские епархиальные ведомости», 1861.- С. 3, 10, 50, 122.
[21] «Тамбовские епархиальные ведомости», 1863.- №18.
[22] Ключарев А. Преосвященный Феофан Затворник и его пастырская деятельность.// Православный собеседник, 1904.- ч.ІІ.- С. 836.
[23] «Владимирские епархиальные ведомости», 1865.- С.3-15.
[24] Годичное празденство Богоявленского православного братства в слободе Мстере.// «Владимирские епархиальные ведомости», 1865.- №23.- С.1324.
[25] Говоров А.Г. Воспоминание о Преосвященном Феофане Затворнике близкого родственника.- М., 1894.- С.6.
[26] Собрание писем святителя Феофана, вып.5.- М.,1899.- С.11.
[27] Воспоминания вышенского инока.// Тамбовские епархиальные ведомости, 1894.- №6.- С.303.
[28] Собрание писем святителя Феофана, вып.8.- М.,1901.- С.299.
[29] Георгий (Тертышников), иером. Памяти епископа Феофана Затворника.// ЖМП, 1973.- №3.- С.64.
[30] Смирнов П.А. Жизнь и учение святителя Феофана Затворника.- Шацк, 1905.- С.151.
[31] Собрание писем святителя Феофана, вып.2.- М.,1898.- С.14-15.
митр. прот. Ярослав Ощудляк